Глава 4. Іван

Такого стрімкого пробудження, як сьогодні в мене давно не було. Навіть тоді, коли малі племінники підпалили сарай тітки Катрі. Я мав їх глядіти, але всю ніч катав Марічку в човні по ставку під зорями, потім ми цілувалися, аж поки перші півні не почали співали. Ех… Ця ніч однозначно перевершує той яскравий життєвий досвід і суттєво розширює його. Але в обох випадках біда з тими дівками!

Хлопця в неї немає, а про чоловіка сказати забула. Ну і шо тут зробиш?

І от стою я голенький перед дверима до квартири Діани і точно не впевнений, що мій одяг мені повернуть. На душі хаос і сум’яття, бо я ніколи не думав, що можу опинитись в такій ситуації. Мама з татом душа в душу сорок років прожили. Як познайомились після школи, так і не розлучалися. Мріяв, що і в мене колись буде така любов, ага.

Якби знав, що все так, ніколи б не ліз до чужої баби!

Так не можна, мамка б по мені через це рушником гарненько пройшлася… Господи, який сором! Але робити нічого. Поки за зачиненими дверима “щаслива” родина гучно свариться та розбирається з тим, хто і в чому винен, я прикриваю найдорожче руками і не без тривог вибігаю на вулицю.

Година ще рання, двірники ліниво метуть біля дороги, а я біжу чимдуж до свого гуртожитку, ігноруючи глузливі коментарі перехожих, яких стає все більше. Все минає і це мине, сподіваюсь. Коли збирався підкорювати столицю, точно не про таке фантазував, хоча… Буде потім, що згадати і дорослим дітям розказати.

Пацани з мене ржуть, але одного погляду достатньо, аби замовкли. Забіякою себе ніколи не вважав, от тільки зараз емоції переповнюють. Шок минає, а розчарування від усвідомлення накриває тільки сильніше.

Я ж… Вона ж мені в душу з першого погляду запала! Як так?

Батько завжди казав, що все на краще, от тільки мені від цього не легше. Аж ніяк! Весь день намагаюсь не драматизувати, тому що завтра починаються перші пари. Потрібно морально підготуватись.

Думки весь час блукають не в той степ, бо перед очима знову і знову та сама дівчина. Ось її шовковисте волосся лоскоче мого носа, а потім ловлю грайливий погляд синіх очей, її долоні торкаються мого плеча і… Все це омана!

Хочу злитись і гніватись на неї, але не виходить. Спроби не думати і відпустити також марні. Пацани пропонують глянути якесь дурнувате кіно, але і воно погано відволікає. Мучуся всю ніч, бо варто тільки заснути, як знову її бачу. Вити хочеться!

Але зранку починається метушня перед першою парою, вона і затягує мене з головою.

Масштаби аудиторії, в якій буде перша лекція з вищої математики, вражає. Всередині гамірно, народ потроху збирається, тож знаходжу собі місце біля вікна і планую не привертати до себе зайвої уваги. Проте мої плани точно не цікавлять рудокосе дівчисько, яке спочатку занадто уважно роздивляється мене з іншого краю аудиторії, потім про щось перешіптується з двома іншими дівчатами, хіхікає і прямує просто до мене:

— Привіт, я Віка. Староста групи. Будемо навчатися разом. А ти?

— Іван. Іван Гриценко.

— Іванко… Знаєш, а в одязі ти також нічогенький. Тепер ми з дівчатами будемо знати героя не лише в обличчя. І часто ти влаштовуєш ранкові пробіжки, в чому мати народила?

Що? Вони мене за якесь дурко мають, чи що?

— Сам розберуся. Я розумію, що з таким здоровенним носом як у тебе складно тримати його подалі від чужих справ, але раджу навчитись хоч іноді це робити.

Капець! 

Не пишаюсь собою, але, по-перше, вона дійсно носата, а, по-друге, це працює, бо староста затикається, більше не сміється з мене, і просто йде собі. Сиджу червоний наче рак і реально хочу крізь землю провалитись. Знаю-знаю, з дівчатами так не можна, але вона перша до мене доколупалася, і взагалі!

Після пари я сам топаю до Віки, щоб перепросити, бо це жере мене зсередини настільки сильно, що навіть дихати складно.

— Я не хотів тебе образити. Просто ти тиснеш на болючий мозоль. Думаю, ми не з того почали знайомство. Пробачиш?

— Пробачу. Проїхали. Але будеш винен.

Зберися, Іване! Всього кілька днів у столиці, а вже перетворююсь на якогось хулігана та просто жахливу людину. Потрібно направити всю свою енергію на навчання, розгребтися з цим трохи і, можливо, знайти підробіток.

Твердо вирішую діяти саме так. Уважно слухаю наступні лекції, навіть починаю насолоджуватись бурхливим життям університету. Саме цим і має бути забита моя голова, а не… Навіть ім’я її згадувати не буду!

Саме тому, коли помічаю якесь авто біля мого гуртожитку, я зовсім не чекаю, що з нього випурхне засмучена Діана і:

— Ванюша, стій! Іване, я тебе шукала. Сідай, треба поговорити!