— Мамусю, ну не плачте Ви так! Я ж на навчання до столиці їду, а не на каторгу!
— Як не плакати, Іванко? Ти ж в нас тепер єдиний чоловік в хаті, і того з дому відправляємо, — матінка обіймає мене і знову плаче, а я навіть не знаю, що робити.
Як батька не стало, дійсно дім на моїх плечах тримається. І господарство. Я через це на рік пізніше до університету їду. Бути опорою мамі і сестрам важливо, але ж і освіта також потрібна. Вивчатиму інженерні технології, бо маю хист до того, аби усілякі штуки та механізми крутити. І, якщо зовсім чесно, то за життя в селі руками я напрацювався. Нехай тепер зять віддувається. Ото добре, що Мелашка заміж вийшла, тепер буде кому з тими городами і мотоблоками поратись.
Маю надію, що голова моя світла не тільки в сенсі волосся білявого. Батько завжди казав, що тільки дурень руками все життя працює, а розумний — головою.
— Мамусю, я приїжджатиму на канікули і на вихідні, якщо треба буде. Ви себе бережіть, не рвіть серце даремно.
— Дивися, синку! Ти ж завжди будь до людей добрим. Кому треба, помагай. Старших слухай і розуму навчайся. Як ти до інших, так і вони до тебе прихильними будуть.
Мені час. Потяг от-от рушить з місця, тому хапаю свої торби, ще раз обіймаю матір та прямую до потрібного купе. Дорога далека, але одразу розумію, що мандрівка буде незабутньою, коли ціпенію в проході.
Хоча сусідка поки лише одна, цього більш ніж достатньо, аби в мене просто відвисла щелепа від розкішного краєвиду: дівчина стоїть спиною до мене і дуже наполегливо штовхає величезну валізу на верхню полицю, при цьому її коротенька сукенка так бадьоро підстрибує, що ще трохи і в мене буде серцевий напад від думки про те, що я зараз побачу чи не побачу. Скоріше не побачу, бо її довге чорняве волосся шовком спадає мало не до колін, на ньому переливається вечірнє сонце і все навколо пахне цвітом вишні.
— Ти так і будеш стовбичити чи допоможеш??? — помічає мене і гнівно рикає, а я до тями приходжу.
— А? Зараз, пані! Перепрошую, пані!
— Так краще, бо ти наче дурко якесь! Я для тебе стараюсь між іншим, бо мої речі все місце займають. Хотіла все купе викупити, але одне місце вже було зайняте. Твоє.
— Ага, — тільки й можу вичавити з себе від хвилювання.
Даремно я думав, що найкращий краєвид був зі спини. Сиджу обличчям до дівчини і не можу не тонути в її блакитних очах. Про декольте краще мовчати, бо ще трохи і мої вільні штани не зможуть приховати захоплення неї.
І чого це я дурко? Я не дурко якесь!
— А ти класний, нічого такий. На навчання їдеш?
— Дякую, мені казали. Так, буду навчатись на першому курсі.
Не знаю, що смішного в моїх словах, але вона посміхається і я не можу стримати посмішку. І цей вишневий аромат знову дурманить голову.
— Тобі казали, що ти класний? Хто? Мама з татком?
— Ну, не тільки. Оленка, коли я їй допоміг знайти корову, яка загубилася і ввечері з чередою не повернулася. І Марічка, яка мене на сіновал кликала, а потім змерзла і просила її зігріти. Я ж не дурко якесь! Куртку дідову дав, сказав, щоб тепліше вдягалась наступного разу. Ще там пару разів було всяке… І Галинка, коли всі дрова переколов і в сарай заніс. Вони всі так і казали, що я класний хлопець. І зітхали чомусь.
Діана, а саме так звуть мою сусідку, уважно мене слухає, а потім трохи розповідає про себе. Виявляється, ми будемо вчитись в одному університеті. Вона вже на третьому курсі і вивчає психологію. Розумна, мабуть. І гарна, навіть занадто. Це дуже сильно відволікає, але й тішить.
— А в тебе є хлопець?
— Ні, хлопця немає. А що? Маєш пропозиції?
— Ну, а хотіла б мати хлопця?
— Тільки якщо класного. Розумієш, про що я, Іване? Такого, що вміє гарного говорити і балувати дівчину. І щоб вправним був в ліжку. От в тебе багато було партнерок в плані кексу?
Запитує і сміється, а я сиджу червоний, наче рак!
— В плані було багацько, але я трохи відстав від плану, тому всіх моїх дівчат можна перерахувати на пальцях однієї руки. Нуль.
Це мав бути крутий жарт, але Діані хтось телефонує, тому вона виходить з купе, а я спостерігаю тим, як змінюється горизонт. Більше на такі теми ми не говоримо, я вкладаюсь спати, а дівчина дивиться якесь кіно в навушниках.
Ранкове прибуття потяга змушує стрімко прокинутись. Допомагаю Діані з валізами і тільки дивуюся, як вона збиралась розбиратися з ними сама. Вона ж пропонує розділити таксі, бо їхати нам в одну сторону.
Коли остання валіза не без зусиль доставлена на четвертий поверх просто до її квартири:
— Дякую, ти дійсно класний хлопець, Іване. Сама б я так швидко не впоралась. Може зайдеш?
— Хіба води попити, бо захекався трохи.
Діана приносить мені води, смиренно чекає, поки я її дохльобаю, а потім хитро мружиться, коли обіймає своїми тендітними ручками за шию.
— Я… Ти…
— Ти не жартував, коли казав, що їх можна перерахувати на пальцях однієї руки? Твоїх дівчат? — говорити від її близькості не можу, тому просто хитаю головою, бо не жартував, — Тоді зараз ми це виправимо, якщо хочеш звісно…
#656 в Любовні романи
#298 в Сучасний любовний роман
#32 в Різне
#32 в Гумор
дуже емоційно, студентські роки, хороший хлопець та погана дівчина
Відредаговано: 22.04.2026