Післямова

— Я перепрошую, Ніна Степанівна? — у слухавці лунав приємний чоловічий 
голос. 
— Так. 
Жінка стояла біля вікна у Мирославиній кімнаті і дивилась вниз. Там, на вулиці, 
невідомий хлопець порпався біля хвіртки закинутого будинку, а за мить пішов геть. 
Чомусь жінці здалось, що він залишає це місце назавжди. Вона була майже певна, що 
бачить його перший та останній раз. З рюкзака, що теліпався за його спиною, на неї 
нахабно зиркав якийсь мальований персонаж із розтріпаним білим чубом. 
— Я викладач вашої онучки, Мирослави. Вона мала здати малюнок, проте вже 
тиждень не з’являлась в університеті. Така талановита, але зовсім… 
— Мирослава зникла, — сухо промовила жінка, обриваючи промову, що починала 
набирати обертів. 
Слухавка припинила розмовляти і жінка відбила дзвінок та поглянула вниз. 
Довкола неї, викладені колом на підлозі, лежали малюнки її мертвої доньки. 
*** 
Богдан Миколайович спантеличено поглянув на слухавку у своїх руках і 
роззирнувся довкола. Слова прогуркотіли йому у вуха і чоловікові здалось, що всі 
довкола також їх почули, а тому просто мусили шоковано завмерти. 
Але ні. 
Світ продовжував жити. 
Вже ввечері він споглядав сумні Мирославині очі, що дивились на нього з під 
тонкого шару оголошень, які встигли наклеїти згодом. 
“Зникла Дівчина. Мирослава Вакуленко…”

*** 
Порожній дім нарешті затих. Він більше не турбував тимчасових подорожніх. 
Жертв було занадто багато і тепер це могло привернути увагу до того, що тут коїлось. 
До тих, хто тепер навіки розчинився із землею під його фундаментом, віддавши власні 
душі та нагодувавши Блуда. 

Рік потому

То була афера. Зародок багатоповерхівки знав це з самого початку. Ще з того часу, 
коли був лише фундаментом. Але йому було байдуже. Як і тому хто взявся його 
“будувати”. Співвласники ще якийсь час намагались подолати судочинну систему, та 
зрештою закинули цю справу. 
Голі віконниці дивились у небо, загорнуте в сталеві хмари, коли майданчиком 
несподівано розлетівся шурхіт каміння. Будинок відірвався від рахування гав та 
поглянув униз. Щось цікаве. На цій території вже років десять ніхто не був, але сьогодні 
це змінилось. 
Чорні чоботи покрокували хащами та рештками будівельного матеріалу, який не 
встигли розтягти "доброзичливці", а потім стали на першу сходинку його сходової 
клітини. Почали підйом. Недобудовою голосно лунали кроки, відбиваючись від усіх 
можливих поверхонь. Важкі та гнітючі. Наче сама смерть завітала у ці обшарпані стіни. 
У вікні промайнула чорна постать. Потім повернулась до нього спиною і на сталеві 
хмари вгорі зиркнув Наруто, що зручно вмостився пласким зображенням на рюкзаку.