Глава 5. Болото

— Раніше все було значно простіше, — зелені вогники в очах Стаса сколихнулись і 
там оселився ностальгічний сум. Такий справжній, що Мирослава на мить відійшла від 
заціпеніння. — Великі міста, а поміж ними розкидані села та хутори. Як перлинки. 
Маленькі, дрібненькі… Беззахисні, — його очі знову хижо зблиснули. 
Тремтіння повернулось і Мирослава схопилась побілілими пальцями за 
підвіконня, до якого вже певно приросла. 
— А поміж ними — ліси. Густі, насичені, дикі, — вів далі Блуд. — І ви. Людиська. 
Швендяєте ними від села до села. Ідеальна здобич. Там війнув, там на вушко дмухнув, 
очі паморокою застелив і от ви вже ходите колами до виснаження. А коли майже здохли 
— потрапляєте в моє болото. 
Мирослава навіть не кліпала. Боялась і на мить заплющити очі. Їй здавалось, 
щойно закриє їх, одразу впаде в густу пітьму та більше ніколи з неї не видряпається. 
Стас посміхнувся. Її така доречна мовчанка збурила чергову хвилю збоченої сповіді. 
— А тепер що? Суцільні міста, які періодично перемежовуються ланами. В 
кращому випадку. І знову ВИ. Стривожені, закуті, купаєтесь у страхах, як у дивовижному 
вариві. Такому смачному та недосяжному. Не даєте і крихти спробувати. Все в собі. Все 
для себе. Егоїсти. А ще він чомусь став вам допомагати оминути мої пастки. 
Пересторога ваша постійна супутниця, а бідний Блуд має ходити голодний. 
— Я не розумію, — нарешті спромоглась витиснути з себе дівчина. 
— От дурепа. Я ж все пояснив! — Стас неприродно смикнувся та хижо ошкірився. 
— Ти — мій обід! Моя вечеря! Сніданок! Ти — моя їжа! 
Стас-Блуд нетерпляче облизав губи і по щоках дівчини нарешті потекли сльози. 
Чи то бурхлива від страху уява була в тому винна, чи так було насправді, але 
Мирославі здалось, що його зуби подовжились, стали гострими, наче ікла хижої 
тварини. Все здавалося нереальним. До біса! Воно таким і було! Але ось він підійшов 
ближче і світло раптом згасло. Їх оповили сутінки і в них Стас був темною розмитою 
плямою. Лише вогники в очах та зуби, що виблиснули у світлі вуличного ліхтаря. 
— Навіщо ти жива, Міра? Навіщо ти не вмерла ще сопливим пуцвірком, якщо й не 
живеш зовсім? Закопалась в ескізах, малюнках та картинах, що лізуть з голови на папір, 
— його шепіт ковзав по її шкірі, проникав крізь пори та дряпав її кістки. — Ти показувала 
їй, Міра? Ти показувала бабусі портрети? Малюнки доньки у калюжі крові. 
Міра завмерла. Шепіт досягнув серця та прохромив те гострими шипами. Дівчина 
заперечливо закивала та скривилась від болю, котрий відчула фізично. 
— Нарешті, — задоволено протягнула пляма перед нею та голосно втягнула 
носом повітря. — Біль та розпач. Смакота. 
Звідки він знав про картини? Абсолютно безглузде питання таки вискочило в 
голові Мирослави. Ніколи й нікому вона їх не показувала. Малювала скільки себе 
пам’ятає. Спочатку незграбно, як дитина, котрою й була. З часом — професійніше. 
Жінка лежить на лівому боці. Очі її мирно закриті тож складається враження, що вона 
спить. Лише права рука дуже невдало вивернута й закинута за спину. А ще калюжа 
крові розплилась просто під нерухомим тілом. Це завжди була графіка: сірий олівець 
малював сірим усе довкола й жінку також. І лише калюжа була незмінно червона. 
Згодом, у жінки почали вимальовуватись характерні риси, що дедалі чіткіше спливали у 
пам’яті. Мамині риси. А кров лишалась все такою ж непорушно червоною. 
Мирослава знала, що буде, якщо хтось дізнається про цей живопис. А тому 
малювала лише на самоті та ретельно потім усе ховала. Спочатку за батареєю. Аж поки бабуся не намірилась їх пофарбувати. Мирослава тоді ледь серцевий напад не зловила 
і тому швидко знайшла їм новий сховок. 
Але про них не знала жодна жива душа. Тим більше хлопець, котрого вона знає 
лише кілька тижнів. 
— Чому ти не показувала їй малюнки? Боїшся божевільні? 
Останнє слово пролунало занадто голосно. Старе, вкрите патиною дзеркало 
зрезонувало та затремтіло не гірше осикового листка. По поверхні пішли кола, наче 
воно було створено суцільно з каламутної води, а за мить воно заспокоїлось. Блимаючи 
наче згоріла лампа, крізь його скло почало прориватись світло. Шматками, уривками… 
Тінь відступила в бік, дозволяючи пройти і Мирослава рушила вперед. Поволі. 
Крок за кроком. Випромінюючи страх, котрий з апетитом поглинав Блуд, що йшов 
позаду, не відстаючи ні на крок. 
— Сміливіше, — він відверто знущався з неї, підштовхуючи вперед. — Ну, і що ми 
тут маємо? Що ти бачиш? 
Мирослава схлипнула та приклала руки до грудей. У дзеркалі була дитина. 
Дівчинка. Їй було два роки. Вона спокійно сиділа у калюжі крові власної мами та навіть 
не плакала. Трохи далі, у найтемнішому кутку кімнати, сидів чоловік. Він весь зібгався 
та скорчився, намагаючись зникнути з цього світу. Закрив голову та обличчя руками, 
вчепившись пальцями у власне волосся. Темне. Таке ж як у Міри. Поруч з чоловіком на 
підлозі лежить револьвер. Його тіло здригалось в конвульсіях, тремтіло та зовсім йому 
не належало. 
Стас клацнув пальцями і зображення почало рухатись у зворотному напрямку. 
Тепер чоловік вставав, калюжа крові під жінкою зменшувалась, дівчинка лягла, потім 
покотилась по підлозі. Просто у мамині руки. І разом вони злетіли. Піднеслися над 
підлогою, наче чарівні створіння та встали на ноги. Кімнатою рознісся звук пострілу, 
заглушуючи крик жінки, звук сварки та дитячий плач. Мирославин плач. 
Блуд крутнув вказівним пальцем і зображення сповільнилось та пішло знову 
звичним ходом. На ньому чоловік стріляв у жінку. На ньому тато стріляв у маму. А та 
прикривала собою Мирославу. На ньому маленька Міра летіла разом з уже мертвою 
мамою на підлогу. Потім падала, котилась, підводилась, підповзала, сідала в кров і 
спокійно дивилась на мертве тіло, яке потім малюватиме все життя. Аж до сьогодні. 
Це були жнива. Блуд їв не соромлячись, всотуючи страх Міри кожною порою, якщо 
ті в нього взагалі були. І то було так смачно, так прекрасно... Наче розкішний бенкет. 
Раптом картинка змінилась. Бабуся казала, що її забрали поліціянти, котрих 
викликали сусіди. Але ніхто не приходив. Батько також завмер. Дитина ж почала 
потроху провалюватись у криваве місиво. 
— Ні!!! — Мирослава спробувала зробити крок вперед, але тільки впала на 
дзеркало, голосно та боляче вдаряючись об те лицем. 
Поверхнею пішли тріщини, та навіть вони не завадили побачити, що криваве 
місиво поглинуло дитину по пояс. 
Міра поглянула вниз. Щось не пускало вперед і тепер вона знала, що саме. 
Болото. Чорне. Гидке. Липке. Воно поступово засмоктувало її кросівки та вже 
ширилось джинсами. 
— Ні… — дівчина спробувала виборсатись, але тільки швидше вгрузала. 
Вона скиглила, борсалась, намагалась відгребти його долонями... Але бруд лише 
вимазував їй пальці, проте не відступав і дуже скоро дістався колін. 
— Не пручайся, — прошепотів позаду голос і Мирослава почала падати. 
Ззаду її підхопили міцні руки та взяли в обійми, що більше нагадували обценьки. 
— Ні… — ледь змогла вимовити Мирослава. 
Серце калатало у шаленому ритмі. Її накривало хвилями страху та відчаю, що 
застилали очі червоним і заважали дихати. 
— Віддай їх мені, твої страх та біль. Не тримайся за це. Відпусти. Віддай і стане 
легше. 
Блуд шепотів їй на вухо, обдаючи те холодним подихом. Міра відчула, як його 
груди піднялись, наповнюючись повітрям, котрого їй раптом забракло. Істота глибоко 
вдихнула, смачно присьорбуючи. 
— Отак. Молодець. Такі смачні емоції. Такі сильні. Такі поживні. Я тепер довго не 
буду голодним. 
Дівчина раптом вислизнула з його обіймів, провалившись у болото по самісіньке 
підборіддя. А коли над поверхнею вже плавало тільки її лице Блуд схилився і вона 
знову побачила обличчя Стаса. Без вогників на самому денці зіниць та хижого вишкіру. 
Звичайний хлопець. Доволі симпатичний. Він погладив її щоку пальцем, а потім зовсім 
неочікувано поцілував у чоло. 
— Дякую, — промовив до неї знову. 
Але душа її була німа. Вона все віддала. Весь біль та відчай. Всі спогади про 
криваву підлогу та той страшний день. Хоча навіть і не здогадувалась, що має такі. 
— А тепер закривай очі, — його пальці вляглись їй на повіки і Мирославу 
поглинула німа темрява.