Глава 4. Світло, якого не існує

Міра зробила крок вперед.

Хлопець залишився стояти нерухомо за її спиною і це заспокоювало. Він дійсно хотів лише потрапити додому.

— Я спробую знайти ліхтар, — кинула вона за спину і той мугикнув, погоджуючись.

Мирослава пройшла вперед, минаючи те, що було симбіозом коридору та кухні водночас ("монстр", що жив подекуди в старих будинках) і наступна кімната зустріла її вже не такою густою пітьмою. Крізь вікно пробивалося світло вуличного ліхтаря, допомагаючи їй виокремити обриси потенційних перешкод. Стіл, стілець, обідраний диван і навіть стара, порепана шафа, із тьмяним дзеркалом на фасаді.

— Слухай, а ти непогано влаштувався, як на три копійки, — озвалась вона до Стаса.

— Ага. Позеленіти від заздрощів можна. Давай скоріше, — почувся його голос із коридору.

Підвіконня виявилось порожнім, але це було не так важливо. Міра вже й без ліхтаря бачила шлях до спальні, а світла її власного ліхтарика вистачило на те, аби не вбитись дорогою. Вона повернулась до Стаса, взяла того за руку та обережно провела всіма приміщеннями аж до спальні. Там всадила хлопця на ліжко й нарешті полегшено видихнула.

— Зрештою, все виявилось не так страшно, — посміхнувся той та почав знімати куртку.

— Ти в безпеці, вдома (якщо це можна так назвати), а це означає, що мою місію завершено, — дівчина пішла до дверей. — Чао-какао. Сподіваюсь до ранку тебе попустить.

— А якщо ні? — кинулось його запитання Мирославі навздогін.

— Тоді це…

Дівоча рука лягла на дверну ручку й відповідь застрягла в горлі. Двері були зачинені. Міра смикнула їх, потім ще раз, але це не дало жодного результату. Вона спробувала намацати променем ліхтарика замковий механізм, але той вихопив лише щілину для ключа.

— Дідько! Стасе, ти навіщо двері закрив? — в душі оселилось гидотне почуття. Як можна бути такою безмозкою. — Стасе! 

Її вигук потонув у тиші й від того легше не стало. Шкірою пройшов мороз. Дівчина знову смикнула двері, але цього разу вже відчутніше, марно сподіваючись, що ті таки раптом відчиняться. Це не спрацювало і вона  дала таки дверній ручці спокій та знову попрямувала до спальні.

— Заснув чи що? — тихо бурмотіла собі під носа Міра, підсвічуючи ліхтариком шлях.

Пляма світла слухняно мазнула підлогою та весело побігла вперед, наче вірний цуцик. Він вихопив та підсвітив уже знайому ніжку стільця, попрямував до міжкімнатних дверей (чи того місця, де вони мали бути) та облизав полущену фарбу на одвірках.

— Стасе, — вже трохи тихіше покликала вона хлопця.

Ліжко стояло на тому ж місці, тільки от хлопця на ньому не було. На письмовому столі валялась куртка та рюкзак з Наруто. Мирослава злегка розтягнула губи в посмішці, ховаючи за нею стурбованість, ба навіть страх, зробила крок вперед та ледь не підскочила від переляку, коли у вікно щось врізалось. 

Ліхтарик на телефони згас і дівчині перехопило подих. Певно від несподіванки долоня стислась і пальці мимоволі натисли кнопку блокування на бічній панелі. От він і вимкнувся. 

— Це був птах. Звичайний птах, — запевняла себе Мирослава.

Повільно повертаючись довкола себе, вона таки намагалась виокремити у цій напівтемряві постать хлопця. Ключі залишились у нього і лише він тепер здатен її випустити. Світло ліхтарика знову мазнуло підлогою. Туди, де в кутку височіла незрозуміла купа чогось. Певно, як і будь-хто, Стас складав свій одяг на стільцях. І не дивно. До тієї жахливої шафи Мирослава й під страхом смерті не полізла б. Як він взагалі тут може жити?

Пляма світла поволі наблизилась до чогось незрозумілого, зеленого, суцільно сплетеного з мотузок, ганчір’я та зів’ялої трави. Поповзла вгору, сантиметр за сантиметром вихоплюючи з пітьми клапті незрозумілого місива, аж поки в невеличкому кружальці не виникло волосся. Дівчина насупилась. 

— Що за…

На стільці сиділа істота. Старий дід у лахмітті, з довгим, засмоктаним та брудним волоссям і такою самою бородою. Ніс, наче той довгий гачок, а шкіра на обличчі зморщена та вкрита бородавками. Проте найбільше лякали Мирославу очі: зблідлі, наче у сліпого. Райдужка в них ледве вгадувалась, зате великою плямою чітко виднілась чорна зіниця на дні якої причаїлись зелені болотні вогні.

Дідуган поворушився та нахилився вперед. Посміхнувся, відкриваючи гнилі зуби й на Мирославу війнуло запахом застійної болотної води. Вона зробила крок назад, а потім швидко вийшла з кімнати та побігла до виходу. Позаду почувся скрип стражденного дерева: істота піднялась зі стільця. Приміщенням прокотилося шаркотіння. ОТЕ тягнуло кроки підлогою, збираючи бруд, пил та клапті темряви.

Міра вже майже добігла до збоченого породження коридору та кухні, ледь не впала, зашпортавшись об старий, вицвілий коцик і з усього розгону врізалась у стіну. З-під долонь посипалось конфеті з цвілого паперу.

— Як це? Що це? — спантеличено бурмотіла дівчина, оглядаючи суцільну стіну.

Там, де колись були вхідні двері, відтепер жила вогка цегла під прогнилими шпалерами. Мирослава шарпала їх руками, струшуючи шмаття на підлогу, ковзала пальцями по щербатій поверхні, намагаючись знайти хоч шпарину.

— Куди поділись двері? Щойно були тут!

Шматочки липли на долоні, наче огидне пап'є-маше та згодом спадали вниз. Кроки позаду вже перестали шкрябати підлогу, стали чіткими, твердими та занадто голосними. Цей звук відбивався їй у голові та перетворювався на барабанні удари. Здавалося, цокає механізмом  велетенський годинник, міряючи секунди до страти.

— Щось шукаєш? — почувся знайомий голос.

Стас.

Дівчина на мить завмерла, а потім повільно розвернулась. Старий дід стояв перед нею та шкірився. Але ось та посмішка поповзла вниз розплавленим парафіном, засмоктане волосся разом зі шматками шкіри впало на підлогу, видаючи противний звук. Стара шкіра злізла й з обличчя, потягнувши за собою бородавки, а потім впала огидною грудою на поточений мишами коцик разом з рештою лахміття