Глава 3. Перетин

Два тижні промайнули, наче тих і не було взагалі. Реальність пронеслась повз заклопотане студентство, наче на швидкісному поїзді, наблизивши їх до омріяного святкування. І для цього адміністрація виділила аж два поверхи їх корпусу. Не повністю, звісно, а лише просторі холи, кілька найближчих до них кабінетів та невелику актову залу. Але й цього було достатньо. Тепер будь-хто, пірнаючи у двері, наче в портал, одразу потрапляв у саме серце свята і його брали в полон децибели, світло та декорації. 

Останні були варті всіх недоспаних ночей. Це був якийсь фантастичний творчий ліс, де в кожному закутку на присутніх чатували неймовірні інтерпретації витворів мистецтва різних епох: на постаментах у холі оживали статуї давньогрецької доби (цікаво, кому першокурсники, яким було зась на свято, продали душу, аби майже ніч позувати у такому вигляді) і тут таки, поміж них, примостились банкетки й крісла, обвиті штучним плющем та квітами. Їх основним завданням було перенести вас на одну з мініатюр галантного стилю. Підпираючи стіни холу, прикрашені фотографіями робіт другокурсників, стояло кілька столів з нечисельними наїдками. Домовленість була простою: універ дає місце, студенти — готують антураж, напої та їжу — приносить кожен із собою. Випивка була під офіційною забороною. У стінах Політеху...

Міра підіймалась на другий поверх. Під пальцями шурхотіла оздоба з фатину, якою дбайливо огорнули поруччя, переплітаючи її зі штучними квітами жовтцю та півоній. Ще й гірлянд у фалди напхали. Відтак найдешевша тканина сяяла так, наче була наповнена магічними світлячками.

Поволі, сходинка за сходинкою, Мирослава вийшла прямо до актової зали. Хм. Так ось куди поділись проєктори майже з усіх лекційних. То там, то тут вони транслювали на стіни зображення картин та архітектурних шедеврів. Над Мірою раптово навис Собор паризької богоматері, із нетрів якого лунала голосна музика. Отже, головний танцмайданчик влаштували там. Крізь прочинені двері їй відкрився прекрасний вид на живе людське море. Воно хиталось та гойдалось у такт музиці, та шуміло, вихоплюючи слова пісень поодинокими, перезбудженими голосами. Дівчина посміхнулась сама до себе та пішла повз. Не до танцюльок. Та й потонути у тих “хвилях” особливого бажання також не виникло.

Останні два тижні були виснажливими. Ескіз вона здала, як і обіцяла. Потім ще один, бо Миколайович все ніяк не бажав відчепитись. І кожного разу похмуро дивився на замальовки й мовчав. Іноді кидав у її бік занепокоєні погляди, намагаючись вирішити: геній вона чи божевільна. Хоча, як сказав один відомий кіноперсонаж, це два боки однієї медалі.

Останньою краплею були оті журавлі. А ось, до речі, й вони! Висять під стелею у назавжди завмерлому польоті. Раз по раз на білосніжні тіла падали шматки світла з актової зали й паперове птаство на мить набувало забарвлення: рожевого, синього, пурпурового, яскраво-червоного.

— Тут більше ніж тисяча, — тихо промовила дівчина та помандрувала холом далі.

Добре. Отже, лаунж-зона тут і скидалась вона на царство крісел-мішків. Вони були хаотично розкидані довкола та нагадували Мірі розфарбованих панд. У кутку, невідомо як закріплені та обліплені гірляндами з білим сяйвом, стояли великі кулі для зорбінгу. Наче мікрокамери для усамітнення найбільш забитих інтровертів. І всі були зайняті.

Мирослава гірко зітхнула, повільно пройшла в один з найтемніших, на її думку, кутків та з розмаху впала в м’яке крісло. Те охнуло, трохи здулось і прийняло дівчину в обійми. Діставши з торби навушники, вона ввімкнула на телефоні улюблену композицію, відкрутила звук на максимум та закрила очі. Найдивніше місце для того, аби виспатись, але Мірі було байдуже. Та й хто її засудить. Підготовка до свята, сесія, котра вже йшла повним ходом і висіла на її плечах двома не закритими заліками, загальна втома від зими, що ледь почалася, нестача сонячного світла... Чи варто було перелічувати все? Причин для втоми було достатньо і сил катастрофічно бракувало. Та ще й оті кляті сни… Міра, замкнена в будинку і жодного виходу з нього не існує. І ці жахіття приходили дедалі частіше, позбавляючи її спокою.

Лівим плечем дівчина відчула рух, а за ним легкий поштовх. Мирослава відкрила очі, та обурено поглянула на того, хто приземлився у кріслі поруч.

Стас. 

Той щось говорив, але вона лише спантеличено дивилась на вуста, що рухались в унісон з музикою, котра лунала в її голові. Міра легко потягла за тоненький дротик і навушник вискочив з вуха.

— … і скажи на милість, як це можна було облаштувати? Схоже саме сюди пішли гроші платників податків, — увірвався в її голову, голос хлопця.

— Якого дідька? Ти тут навчаєшся? — пробурмотіла вона до нього.

— І тобі привіт, — посміхнувся той трохи загальмовано. — Ні. Не навчаюсь.

— Але ж ти студент.

— Хто сказав?

— Ти! — Мирослава вже відверто дратувалась.

— Коли? — глузлива посмішка ставала ширшою й дівчина зрозуміла, що Стасові її дратівливість приносить лише задоволення.

— Відвали!

Міра знову схопилась за навушник, але Стас раптом вхопив її за руку й голосно засміявся.

— Та годі тобі! Розслабся, — навушники впали на коліна й хлопець продовжив. — Отже, коли саме я тобі сказав, що є студентом?

— Ну там, біля будинку. Сказав, що студент і не маєш багато грошей, аби винайняти щось краще, а тому…

— А от і ні! Я сказав, дослівно, що несправжнім наркоманам лише це по кишені. А решту ти вже й сама вигадала.

— Тоді, якщо ти не студент нашого Політеху, як сюди потрапив?

— Друг запросив, — Стас обвів залу поглядом, сповненим нудьги та знову заговорив. — Потім цей гад підчепив когось і вже десь здувся. А я залишився сам. Один. І от блукаю собі цими дивними коридорами, аж раптом дивлюсь — знайоме лице. Примостилося в кріслі й спить. Як скажеш, Міро, — це доля чи ні?

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — насторожилась дівчина. Вона точно його не називала. Жодного разу.