Глава 2. Орендар

На старому, як світ, стовпі теліпались дві шворки.

“ — І дійсно — обрізані.” — подумки промовила Мирослава.

Дівчина вже кілька хвилин уважно розглядала занадто короткі дроти, що ніяк не могли живити електрикою закинутий дім. Вона була більше ніж спантеличена тому навіть не помічала, як на лице падав дрібний дощ, вкриваючи шкіру тонкою вогкою плівкою. Саме ним став учорашній вечірній сніг, але її це зовсім не хвилювало. Звідки ж тоді взялося світло у вікні? Ліхтар? Ні. Занадто яскраво. І вже точно такого сяйва не вицідиш навіть з цілого жмута свічок.

У роздуми увірвалось металеве клацання й Міра відвела погляд від обрізаних дротів.

Біля хвіртки стояв хлопець. Вошколупився з клямкою, марно намагаючись змусить ту працювати, але ручка, якою не користувались уже сто років, певно таки вийшла з ладу. Хвіртка повсякчас відзяплювала дерев’яного гнилого рота та так і застигала з “відвислою щелепою”. 

Мирослава насупилась. Зовсім непримітний, у темній широкій парці та таких самих штанях. На спині рюкзак, з якого на дівчину, хитро усміхаючись, поглядав Наруто. Темне, коротко підстрижене волосся та трохи подовжений чуб, що спадав просто на очі й затуляв погляд. Той постійно відкидав його з чола, аби набридливі пасма не лоскотали носа. Хлопець навпочіпки присів біля хвіртки, зазираючи тій у вищерблений замок, та роздратовано смикав за металевого язичка.

Цього ще не вистачало! Кілька років тому це, забуте всіма богами місце, уже намагались окупувати безхатьки та наркомани. Все закінчилось тим, що ситуація вийшла з-під контролю і те кубло (а саме на нього перетворився покинутий дім) ледь не зайнявся, ризикуючи втягнути в цю пекельну авантюру й решту багатоповерхівок, які оточили його занадто щільним колом. Пожежу загасили, притулище — розігнали до бісової матері, а дільничний взяв за правило періодично навідуватись у ці занедбані місця, аби подібні “запальні вечірки” більше не повторювались. І от тепер знову якесь незнайоме мурло лізе в ту хвіртку!

— Агов! — не чекаючи від себе такої сміливості, вигукнула Міра та зробила кілька кроків назустріч.

Хлопець хитнувся від несподіванки, але втримав баланс, вчепившись пальцями у прогниле дерево. Він намагався роздивитись Міру крізь власного чуба, але не витримав і таки закинув його іншою рукою аж на саму маківку. Дівчина зупинилась.

— Слухаю, — промовив незнайомець, порушуючи нарешті тишу, яка на мить зависла між цими двома.

— Ам… — Мирослава ніяково переступила з ноги на ногу. — Якщо ти черговий нарік, то вали звідси. Нам ще тільки вашого кубла під боком не вистачало. Оно, на майданчику діти граються, а ви тут будете… Сам знаєш!

Її вже добряче гойдало та несло на хвилях адреналіну, а цей, як вона його назвала "черговий нарік", у нападі жаги до кайфу зараз може дуже легко їй карк звернути.

— Я схожий на наріка? — хлопець насупився. 

— Ну…

— Слухай, чого тобі треба? — незнайомець дратувався дедалі більше. — Ти собі йшла кудись? То давай — крокуй далі.

— То дай пройти!

Міра, як злісна хмара, пролетіла повз та пішла прямо до зупинки. Але їй не давала спокою думка, що то таки звичайнісінький хлопець. А якщо так, то що тоді робив біля тої халупи? Невже там хоч хтось при здоровому глузді жити погодиться?

Зупинка зустріла її скляною будкою, що була щільним шаром обліплена наліпками та об’явами. Табло відсвічувало маршрути й Міра зрозуміла, що чекати потрібного автобуса доведеться ще хвилин десять. Міряючи кроками полуплений тротуар, вона поглянула на оголошення. Крізь нашарування об’яв про роботу, навчання у мовних школах та занять з Хатха-йоги на дівчину поглянули очі. Веселий погляд з фотографії зниклої дівчини пропалював у ній діру. Наскрізь.

Це вже третя за останні пів року. Все місто удавало, що нічого не відбувається, ховаючи страх десь глибоко всередині. На рівні каналізаційних труб. Життя зупинилось лише у цих трьох, а решта мають справи. Та все ж, якось непомітно, люди припинили вештатись вечорами по вулицях. Як не крути, але три зниклі дівчини, що дивляться на тебе чорно-білими очима з фотографій на стовпах та дошках об’яв, змушують замислитись про певні заходи задля власної безпеки.

Повз погляд знову проплив знайомий ранець і Міра отямилась. До зупинки саме під’їхав потрібний автобус і Наруто першим заскочив у передні двері. А потім ще пів години маячив їй перед очима. Завжди попереду. На крок, два чи три. І так аж до самого універу.

Сам Політех зустрів Мирославу галасом, метушнею та роздратованими викладачами. І не дивно. Жоден з них не здатен радіти, коли твій предмет ставлять навіть не на другий щабель, надаючи перевагу безглуздому святкуванню.

— Вакуленко! — на весь хол першого поверху загрозливо прогуркотіло Мирославине прізвище.

Дівчина зціпила зуби та різко зупинилась. Проскочити тишком-нишком не вийшло. Вона примружила очі, а потім, надавши обличчю невимушеного виразу, повернулась на сто вісімдесят градусів. Та одразу наштовхнулась поглядом на широкі груди в картатій сорочці. Миколайович нависав над нею, наче та скеля над схвильованим океаном. Його стиснута щелепа та зведені брови говорили завжди тільки про одне: він сердиться.

— Богдане Миколайовичу, я здам. Присягаюсь, — ледь не скиглила дівчина. Десь в кутку ока була вже заготована благальна сльоза.