Глава 1. Дім

Його з усіх боків оточили будівлі. Виросли довкола й тепер нависали, вихваляючись поверхами. Глузували. Трохи нижчими були хіба чагарники довкола. Вони затулили його листям та пронизали корінням фундамент. Обкрутили. Обплели. Взяли в полон.

Дім. Маленький. На клаптику землі, який не зачепила розбудова. Приватний сектор довкола поглинули багатоповерхівки, а цей стояв. Певно те саме загарбницьке коріння допомагало йому триматись рівно. Непохитно.

Міра бачила його чи не кожен день. Постійно дивилась у той бік. Вікно її кімнати в одній з тих багатоповерхівок виходило точнісінько на цю урбаністичну загадку. Дівчина з дитинства спостерігала, як усе довкола змінюється, а цей клаптик старого міста наче завмер у часі. Хіба фарба лущилася з кожним роком дедалі більше. Почасти цей будинок став винуватцем того, що Мирослава зрештою пішла тернистими стежками мистецтва та вступила на художній факультет їх місцевого Політеху. Їй постійно хотілось його малювати. Ще зі школи. Поміж решти сюжетів...

Бабуся розповідала, що там колись жила родина. Чоловік, жінка та двоє дітей. З жінкою вони навіть трохи знайомі були. Ну як… То за молоком разом у черзі зійдуться, то з дітьми на майданчику. А потім було життя, що порозкидало всіх по різних куточках. Люди казали, що чоловік поїхав на заробітки (у ті часи модно було їздити на “сєвєр”) і в родині з’явились гроші, а в будинку — нові двері, дах та красива гойдалка у дворі. Влітку, майже на всі канікули, її окуповували діти й тоді об вікна гуртожитку, що стояв поруч, постійно бився веселий дитячий сміх. Наче зграйка пташок, той залітав у кімнати, несучи на крилах сонячне проміння та літній теплий вітерець.

Життя йшло і людей носило ним, наче зірване листя. Ніхто й не помітив, як маленький будинок спустошився. Дитячий сміх обірвався та більше не стрибав по стінах та дахівках сонячними зайчиками, а ті ж самі люди тепер уже розносили зовсім інші плітки. 

Кажуть, чоловік повідомив листом, що знайшов собі на заробітках іншу і тепер залишиться там з нею. Гроші, звісно, надсилатиме, але на великі статки хай не розраховують. У нього тепер нова сім’я, нова дитина, нове життя...

Кажуть, після цього жінка спробувала накласти на себе руки. Кажуть, що її знайшов старший син та за петельки витяг з того світу. Кажуть, що після цього, все життя його переслідували монстри цього дня, які й загнали того в страшне коло безвиході. Кажуть він став наркоманом і згодом помер від передозування. Кажуть, що донька віддала маму, в якої остаточно поїхав дах, у заклад для душевнохворих. Кажуть, вона закрила старі двері на замок, вийшла у хвіртку та більше ніколи не поверталась. Кажуть…

Так багато кажуть...

Чутки линуть і хто знає, можливо одна з них є правдою.

Міра тим часом вигадувала власні історії. Здебільшого страхітливі й моторошні. За однією з версій, всі померли від жахливої хвороби, за іншою — їх убив полтергейст. Дівчина певно могла б записувати їх і стати письменницею, але будинок наче благав його малювати. За кілька років у неї назбиралась вже ціла течка моторошних, вигадливих малюнків, на яких дім поставав у різних образах. Іноді готичний з вітражними стрілчастими вікнами, іноді схожий на хижку, оточену лісом та заселену надприродними істотами. І зовсім рідко він був світлий, сонячний. Майже завжди за проваллями його вікон ховались монстри.

Уява дівчини гарцювала та видавала щоразу тьмяніші образи. Аж ось течку знайшла бабуся, а далі пішло-поїхало. Вервечка психологів та терапевтів пройшла через усе її дитинство, витягаючи з душі Мирослави різноманітні подробиці життя.

Бабусю можна було зрозуміти. Дитина, що раптом дісталась їй у спадок від померлої доньки. Це переверне життя догори дриґом, як би ти не любила обох. 

Про маму дівчинка мало пам’ятала. Лише теплі руки та бешкетлива посмішка. Мірі було два роки, коли й сталась ця трагедія. Якась безглузда, необачна, жахлива стрілянина, що зчинилась прямо у квартирі. Бабуся й досі звинувачує тата, хоча на відміну від мами, дівчина не пам’ятала його зовсім. Що з ним сталось і чому Мирослава не залишилась із ним невідомо. Просто одного дня, бешкетлива мамина посмішка зникла з її життя, а на заміну прийшли бабусині тривожні, а від того занадто міцні, обійми. Жінка немов намагалась обійняти одразу двох, а могла лише Міру.

Не дивно, що малюнки дівчини викликали саме таку реакцію. Вона злякалась, що страхи минулого перетворились у розлад. Але всі психологи запевнили, що то просто нестандартна уява та неабиякий хист до малювання. Хоча це і не зовсім заспокоїло бабусю, але був в того випадку і позитивний бік. 

Тепер Мирослава художниця. Офіційно. Вже скоро навіть екватор її навчання на факультеті. Універ гудів, а найголосніше — мистецькі групи. Ті, як ніхто, вміли організувати якесь особливе святкування й цього щороку чекало все студентство. Та й не дивно. Цілий натовп багатих на уяву хлопців та дівчат точно були здатні вигадати щось надзвичайне.

Підготовка до святкування “екватора” набирала обертів і сьогодні Міра вчергове затрималась в універі. Відтак, поверталась додому знайомими стежками, міряючи відстань від ліхтаря до ліхтаря швидкими кроками. Занадто густа ніч пізньої осені жадібно поглинала їх світло, а те було просто недостатньо потужним, аби опиратись такій силі. У голові клубочились думки, перебиваючи одна одну та не даючи дівчині найменшої можливості зосередитись. Було ще так багато роботи. Так багато завдань, що все більше ризикували перетворитись на невиконані обіцянки. Середина її навчання невдало припала на період зимової сесії. Отже, тепер треба було вигадувати, як поєднати ці дві канонічні події та не напартачити у жодній. Міра й досі не здала малюнок. Та й ескіз теж. Весь час пішов на складання тисяч паперових журавлів. Це була її частина підготовки до свята і, згідно з законами прокрастинації, Мирослава прийняла абсолютно прогнозоване рішення приділити більше уваги штучним білосніжним птахам.

Дівчина повернула за ріг. Уже невдовзі мав показатися на очі її під’їзд, як раптом на носа впала сніжинка. Міра кліпнула раз, потім другий та наче отямилась від сну.