Розділ 17

POV Єгор

Я не спішив. Я йшов повільно, надіючись, що Ада не така наївна, щоб залишитися в незнайомому місці самій. Я надіявся, що вона мене наздожене. Та я знову її недооцінив – гордість в неї взяла верх. Коли я це зрозумів – уже був біля дому. На вулиці чекали Макс і Сев.

- А де Ада? – запитав Макс.

- Вона вирішила сама прокататися! – зі злістю випалив я.

- А вона знає куди йти? – переживала Сев.

- Мені байдуже. - я зліз з Фанти.

- Єгоре, - Сев підійшла до мене ближче. - а якщо вона заблукала?

- Мені байдуже. – тим самим тоном я промовив.

- А вовки? Ти глянь яка ось там хмара – буде гроза.

- Мені байдуже. – «а-ля, я без емоцій»

- Цей ліс досить великий, – вона стишила голос. - нагадую, тут є табір.

Те що Ада заблукала – байдуже, вовки – байдуже, але якщо вона забреде надто далеко і знайде табір піратів - для мене було надто важливим. І якщо батько дізнається про цей казус – дівчина приречена.

- Я тебе зрозумів. – до мене нарешті прийшло усвідомлення і нічого доброго з того не було.

Не вистачало, щоб вона знайшла табір. Це стільки питань буде. Я сів на Фанту і побіг. Як я міг бути таким ... довбнем? Як я її тепер знайду? Уже стемніло і я нічого не бачив, але по пам'яті я дійшов до річки – звичайно її там не було.

- Адо! Адо!

Тиша. Тільки чутно як на землю тихо подають перші краплі дощу.

Я направився у ту сторону куди вона пішла. Я ще кілька разів повторив перекличку і чекаючи відповіді,  якої не було. Останнього разу я почув замість відповіді Ади – вій вовка. Погані справи. Я йшов десь хвилин двадцять. А потім зупинився, бо почув шурхіт. Але я не зрозумів де. Коли ми з Фантою пройшли метрів двадцять на звук. Я почув іржання – Фауст. І я побачив як мій хлопчик, як навіжений погнався. Чорт знає куди!

- Ада!

Я погнався у ту сторону звідки біг Фауст. Ми бігли, а потім вирішили призупинитися і прислухатися. Знову шурхіт. Але цього разу він був десь зверху. Я зліз з коня і пішов шукати.

- Він пішов? – це був голос Ади, яка вилізла на дерево.

- Ти про кого? – запитав я із посмішкою.

- Єдинорога! А ти про кого подумав?

- Якщо будеш грубіянити я зараз розвернуся і піду додому, а ти залишишся сама з своїми проблемами. – я зробив вигляд, що йду до Фанти.

- Добре. Я буду мовчати. Тільки забери мене звідси. – цей раунд за мною.

- Злазь вже звідти. – засміявся я.

- Я не можу. – вона ще міцніше обійняла дерево на якому сиділа.

- Чому? – знущався я, коли сміх розривав мене.

- Мені страшно. Мені здається я висоти боюся. - а вона досить високо вилізла.

- А як ти тоді вилізла? - я вже не сміявся.

- Зараз за мною не женеться голодний вовк! – знову її сарказм.

- Гаразд! Спробуй трішки нижче спуститися! – я постарався бути серйознішим, але це в мене погано виходило.

- Я боюся. – вона тихо проскиміла.

- Не бійся. Я тебе зловлю. – сказав я. - можливо.

Вона в мене щось кинула.

- Я вже йду.

- Та не йди я спускаюсь. – вона почала карабкатися донизу, але це було дуже повільно.

- Ти до ранку спустишся? Я б міг зараз їсти теплі сирники, які  приготувала Сев.

- Сирники?

Вона так здивувалася, що послизнулася на вологій гілці і не втрималася. Я швиденько підбіг, щоб її зловити, але не розрахував сили. І разом з нею впав. Коротка історія про те, як Єгор Рівера став подушкою.

- Обожнюю сирники. – промовила Ада, яка лежала на мені.

- Може ти вже встанеш? – не втримався я.

- А мені і так зручно.

Та тут почувся голос вовка і Ада як прокажена піднялася на ноги.

- Ти це чув? Він десь тут? Зроби щось!- в неї починалася істерека.

- Вилазь на Фанту. – її двічі не потрібно було повторяти, але вона не з першого разу вискочила, бо щось сталось з ногою, – А тепер посунься і дай мені ще місце.

- А ти теж на конику? – на Фанті вона вже героїня.

- Ні, я мав на хвості їхати. - я вискочив на Фанту.- Ти обіцяла, що будеш мовчати.

- Коли перед очима смерть і не таке скажеш.- мені цей сарказм вже набрид.

Я обійняв одною рукою її талію, і притягнув до себе, ми були настільки близько, що я чув її дихання, її запах. Він був із запахом лаванди. Я на хвилинку задумався. Ні. Це не можливо. Другою взяв пряжки і вдарив по бокам Фанту – вона побігла галопом.

- А без рукоприкладства ніяк?

- Вибач, але керувати Фантою я тобі не дам.

- Твій кінь же – Фауст.

- В мене було багато коней, а Фауст - зрадник.

- Це ти зрадник! Кожному коню зраджуєш з якоюсь кобилою. – її слова прозвучали двозначно.

- А ти мала лише одного коня?

- Так! - я тут взагалі заплутався.

Наступні кілька хвилин ми їхали в повній тиші – поки не почули, вій з-заду. Вовки. Там було їх десь двоє.

- Фанта швидше! – вона почала гнатися ще швидше.

Вона перебігла річку, із швидкістю світла і погналася по знайомій Аді дорозі.

- Один зліва, і один справа – промовила Ада так тихо, що я ледь розчув.

- Ми їх дуже швидко обійдемо.

Ми почали швидше бігти  на скільки це було можливо. І ось я вже бачу знайомі силуети будинку, але вовки не відставали, я повернув у сторону дому – у воротах стояла Сев. Як вона вчасно і не вчасно одночасно. Ми почали наближатися додому, а вовки побачивши дім почали зменшувати швидкість. Цього було достатньо, щоб ми забігли у ворота, а Сев з Максом за нами їх закрили.

Вовки стояли і вили під зачинені ворота.

Першим з коня скочив я. А потім за мною Ада, яка знову звалилася на мене. Вона точно собі щось зробила з тією ногою.