Розділ 5

POV Ілайя

Те що розказала Фоучук привело в шок і мене, і Катіну. Тому ми більше не розмовляли на цю тему. Тим паче, що мені потрібно було готуватися, тому що завтра в мене мала бути знову практика. Я вирішила трішки написати до захисту, щоб на мене не звалилося все на один день. На вечерю я не ходила, прийнявши теплий душ, лягла спати, бо завтра був важкий день.

Я зійшла з стежки на траву і почала чекати поки до мене прийде директорка Наноян і Фоучук. Чекати прийшлося хвилин п'ятнадцять поки до мене дійшла черга. Коли вони підійшли, я побачила, що в Наноян дуже піднесений настрій, що мені геть не подобалося, а Фоучук навпаки здавалася вижатою, ніби лимон.

- Пароль: Кращий спосіб передбачити майбутнє – створити його самому.

- А не можна придумати, щось оригінальніше. – я зітхнула тому, що не розуміла кому потрібні ті паролі.

- Ти про що? – не розуміла директорка.

- Я про пароль. Тупішого не чула. А ні чула – позавчора. Хто їх взагалі придумує?

- Точно не ти! – з докором сказала мені директорка.

- Якби я придумувала паролі, то придумала, щось типу «Джо не ділиться їжею», або «Потрібна велика сміливість протистояти ворогам, але набагато більша, піти наперекір друзям», або « Я можу математично пояснити чому ваша краватка неприваблива», « Моя бабуся каже, що я пиріжечок».

- Що за дурниці? – не розуміла пані Наноян.

- Отож-бо. Розумієте як ми почуваємося від ваших паролей.

- Просто постій кілька хвилин мовчки. – вона кинула на мене докірливий погляд.

- Все-все. Я могила.

Я справді мовчала і не тому що не хотіла сваритися з пані Наноян. Ні-ні. Я тільки рада з нею посперечатись. Я просто подивилася на Фоучук. Я подумала. А може ми перебільшили, ми втратили єдину людину тут, яка була до нас прихильна, і яка завжди мені допомагала.

А пані Наноян запускала тим часом реліквію.  Це такий пристрій завдяки якому штучно виникали мости.

Через пів секунди простір перед мною почав розпливатися, коли ж він сформувався – я пройшла проходом. Мене відправили в п'ятий вимір. Летіла я хвилин тридцять, і буквально зразу мене почало нудити. Коли ж почав свист в вухах зменшуватися я постаралася випрямитись, рюкзак, набитий всяким непотребом, мені в цьому допоміг, крім всякої всячини, що взяла з собою, там був гарно запечатаний конверт, не так як того разу пакунок.

Я бачила перед собою як формується прохід і старалася випрямити ноги, щоб хоча б цього разу нормально приземлитися. Досить мріяти. Я як завжди звалилася на землю.

Я лежала на землі десь в лісі, але я чула десь не далеко, як машини їздять. Мабуть, шосе. Мені так добре було лежати, а потім я вирішила, що пора мені вже підійматися. Я встала і поправила волосся, яке знову заклала в хвостик, і яке знову закрутилися в якийсь рулет. Струсила листя, а підвіску я сховала під футболку. І вирішила йти.

Увімкнувши карту, я йшла хвилин десять, ліс був повністю вкритий темрявою, десь далеко, за кілька кілометрів, було чути вій вовка. Пройшовши половину дороги, я почула в кущах якийсь шурхіт.

- Хто тут? – прямо тобі хтось відповів.

Навіть в фільмах такого не буває.

Я перелякалася, а якщо це знову пірати. Не вистачало знову з ними зустрітися. Цього разу мене не врятує уже Джей і тому я пришвидшила крок. Але за мною теж встигали. Я почала бігти і почула у свій слід:

- За нею.

Цього мені було досить, щоб я гналася як олімпійська чемпіонка. Та мене почали оточувати, коли я перед собою побачила, якусь молоду жінку років двадцяти. Зрозуміла - мені пора прощатися з усіма мріями і усім. Тому що у дівчини під оком була тату. Тату – полум'я. Пірати.

Вони мене оточили, а тікати вже не було сенсу. Я відчула сильний удар по голові, і останнє, що я пам'ятаю – як я падала на землю.

POV Автор

Молода дівчина років сімнадцяти бігла по окраїні дороги. Це була її ранкова пробіжка. Кожного дня вона бігає по знайомим їй місцям. Але її вже набридли ті одноманітні зелені парки і газони, красиві будиночки і рівні дороги, стежки на яких постійно приходиться розминатися із велосипедистами і колишнім, що хоче повернути її собі.

Остання причина є основною через, що вона не хотіла тудою бігти і вирішила обрати інший маршрут, за п'ятнадцять метрів вона поверне в сторону лісу і її життя після цього зміниться назавжди, як і її сім'ї.

Ця дівчина не хотіла зустрічатися з колишнім, бо якщо її зрадили раз – то це повториться ще не раз. Вона знала собі ціну. За нею бігають хлопці усього міста, та з інших міст також знають про її красу та багатство. При кожній зустрічі молодим чоловікам за честь подарувати їй якісь сережки чи браслет, всіяні різноманітними дорогоцінними каміннями. Але це їй не потрібно, бо в неї усе є, і усе чого вона хоче їй можуть купити, в тому числі прикраси. Бо її сім'я найбагатша і найвпливовіша сім'я у місті. Вони контролюють тут усе.

Так само вона контролювала усіх хлопців – красою. Вона була висока і худенька, але в неї були і груди, сідниці. Лице овальної форми на якому красувався рум'янець, брови густі та ідеальної форми, високі скули, маленький носик, і найбільший її пріоритет – очі, карі- карі, насичені і чисті. І ще одне, що вона в собі просто обожнювала – волосся. Чорне, мов смола, воно було середньої довжини – по лопатки.

І ось вона повернула в сторону лісу, красуня не була наївна і не була безстрашна, не робила з себе героїні і знала в ліс, тим паче незнайомий, не варто ходити самій. Тому з собою вона взяла свою собаку – Ладу. Лада - не була, схожа на ту собаку, що мають світські левиці, це не чі-хуа-хуа, не пікінес, а звичайний тер'єр.

Вони бігали хвилин п'ятнадцять, коли Лада зійшла з стежки і кудись побігла, а за нею побігла і ця дівчина.

- Лада! Лада! Стій! – та собака її не слухала.

Дівчина бігла за собакою, яка винюхувала, щось за деревом. Дівчина зупинилася і підійшла до дерева:

- Лада, от куди ти по.... – вона побачила дівчину, яка лежала за деревом, наче була мертва. –  Ей! – почала вона штурхати дівчину.