Розділ 4

POV Ілайя

- Що це таке? – запитала Катіна, прочитавши вирізку з газети.

- Те саме я хотіла запитати тебе. Як ти думаєш це правда? – спитала я її.

- Чесно кажучи, не знаю. Схоже на брехню, але і на правду також. - вона розвернула листок і її очі округлилися в букву «о». - Я знаю хто нам допоможе.– сказала вона і показала мені на кінець статті, де було написано автора, це Фоучук У. Б. – Ідемо.

Ми вийшли з гуртожитку і попрямували до кабінету пані Фоучук. Ми постукали раз – ніхто не відповів. Постукали ще раз – тиша. Я не втрималася і відкрила двері до кабінету.

Кабінет був дуже добре освітлений, усі парти стояли біля стіни, утворивши коридор, від дверей до викладацького стола. На столі було багато паперів і книг. Але пані Фоучук тут не було.

- Може вона в себе? – запитала я.

- Можливо. Пішли.

Ми повернулися до гуртожитку, але не піднялися на четвертий поверх, а пішли прямо. Цим коридором ми з Катіною часто ходили, коли заробляли покарання. А їх ми заробляли кожен день.

І якщо ми ходили до пані Фоучук, то нічого страшного ми не зробили. Вона нас призначить черговими, заставить прибирати в бібліотеці, або щось типу цього, але якщо  пані Наноян запрошувала нас на сьому годину вечора «на чай», то нічим хорошим це не закінчувалося. Це означало, що ми цього разу перебільшили з розвагами і що якнайменше тиждень, не зможемо ходити. Бо в нашої директриси покарання ще не досягли сучасності і залишилися в дев'ятнадцятому столітті.

Коли ми підійшли до кімнати номер сто дванадцять, я трішки завагалася, але Катіна вже встигла постукати. 

- Хто там? – почули ми голос пані Фоучук.

- Це Катіна та Ада. – почала я.

- Ми хотіли задати вам кілька питань.

Вона відкрила двері:

- То заходьте. Сідайте. – вона вказала на диван.

Ми пройшли і сіли на цей знайомий диван на якому я сиділа вже так багато раз. Я вже не роздивлялася на красу цієї кімнати, бо знала тут уже все. Вона в пані Фоучук була набагато комфортнішою, ніж наша. Мабуть, тому що Фоучук тут живе сама, у неї немає сім'ї і дітей, і власного будинку немає, тому вона може мати можливість купувати дизайнерські меблі і одяг.

- То що ви хочете запитати?

Ми перезирнулися і було ясно – ми вагаємося, але згодом Катіна взяла газету і показала її. Кілька секунд Фоучук просто дивилася на неї, а потім в неї сповзла посмішка з лиця. Вона мовчала.

- Це правда? – спитала Катіна.

- Ви про що? – вона зробила вигляд, що нічого не розуміє.

- Скажіть нам правду. – почала я делікатно. – Невже нам стільки років брехали?

- Де ви це взяли? – вона взяла вирізок в руки.

- Не важливо. – в один голос ми сказали.

- Я не маю права вам це казати. - вона піднялася і пішла до вікна, де стала до нас спиною.

- То це правда? Нам стільки років брехали?

- Я не знаю. – не хотіла говорити вона. - Я забула вам сказати - мене викликала пані Наноян. Тому вибачте, поговоримо пізніше, а то я запізнююсь.

- Я вас прошу не включайте режим "сніжинки". – почала Катіна. – І скажіть нам правду, щоб ми не тікали вночі з кімнати, не заляпували камери, а бібліотекарці не підсипали снодійне. Або щоб не прийшлось лізти по трубам, а потім вирубати охоронців в кімнаті, де знаходяться всі наглядачі і охоронці, і стежать за нами з кімнати під сходами про яку нібито ніхто не знає, і щоб ми ускладнювали пошуки, щоб дізнатися правду, бо в інтернеті накладено табу на цей запит або на подібні. І так - я вже встигла пошукати. Тому розкажіть нам всю правду, бо ви знаєте, що ми з Адою точно все дізнаємося. Тому що ми дізналися, про прохід в кухню, хто зіпсував ялинку на минуле Різдво, і чим займається пані Наноян, поки нікого немає в кабінеті, і куди дівається бюджет усієї академії, починаючи з цієї весни.

Коли ж Катіна зупинила свою тераду. Я на неї косо подивилася. А й справді ми з Катіною, як "Вікіпедія" нашої академії – знали про все і ходили в пошуках пригод. Тільки ми знали, що не Раян Маклокі зіпсував ялинку минулого Різдва, а Сінева Пестеш – улюблениця директорки Наноян, тому він не мав вибору як взяти провину на себе. Тільки ми знали про кімнату охоронців та таємний прохід на кухню, де в будь-який момент можна знайти їжу. Тільки ми знали, що директорка в себе в кабінеті нюхає кокаїн, і ось куди дівається бюджет академії уже два місяці. Якби не ця ситуація – я б образилася на Катіну за те, що вона видає наші секрети. Взагалі їх не важко дізнаватися, коли маєш компромат на усіх в цій академії, навіть на кухарку та прибиральницю. А на кого ще немає, то простий підкуп шоколадками чи пивом усе вирішить.

Та схоже це на Фоучук зовсім не подіяло. Вона не повелась на провокацію.

- Добре. Я бачу на вас не подіяла моя маніпуляція. – признала Катіна, а Фоучук похитала головою та усміхнулася.

- Тоді я всім розкажу, що ви спите з тренером по плаванню, ой як зрадіє його жінка. Якщо я не помиляюся вона ваша подруга. Так? – сказала я.

Це була як атомна бомба для Фоучук. Вона вже рік його коханка і ніхто про це не знає, окрім нас з Катіною. І це ми дізналися випадково, коли вночі нам захотілося поплавати, про те басейн був уже зайнятий. Єхидна усмішка з її лиця перейшла Катіні, а на її місці рот відкрився. Вона кілька секунд сиділа і мовчала.

- Якщо я вам все розкажу ви від мене відстанете?

- Звичайно. – засміялася я.

- Цю статтю написала моя сестра, коли вчилася в  академії. Вона стала дуже популярною, а згодом дійшла і до керівництва. Прочитавши її, Наноян перелякалася і заборонила газети. А мою сестру вигнала з академії. Зараз вона живе як звичайна людина у якомусь вимірі. Все що тут написано – чиста правда. Ви читали статтю про Монтреску?

- Так. - сказала я.

- Звичайна жінка не може виносити летелей. Вона гине з дитям, або народжує звичайну дитину. Тому з легкістю можна сказати, що ваші батьки живі.

- А навіщо нас забирати у батьків? – не розуміла Катіна.