Розділ 1

POV Ілайя

Я вийшла з нори, правильніше випала. Мені ніколи не подобалося телепортуватися, а особливо приземлятися - я ніколи не вміла тримати рівноваги.

Що ж, я звелася на ноги і струсила з себе листя, хоча воно навіть не вчепилося, бо на мені було все шкіряне, пригладила волосся (в мене воно дуже довге), тому я його заклала в хвостик, і воно вже встигло завитися в один локон, ох як я це люблю. На шиї був срібний ланцюжок на якому була підвіска у вигляді пазла. Там були мої ініціали - К.І.А. - Картлін Ілайя Адамівна або Картлін Ілайя-Аделія. Ілайя - ім'я дали мені при народженні, але хто не знаю, а Аделія - в академії.

Мене звати Ілайя Картлін. Мені майже сімнадцять років. Я навчаюся в академії «Патуен- Інконуен» планета Земля, Сонячна система, Чумацький шлях, або просто світ одинадцять. У Всесвіті є багато паралельних світів, і в кожного з них є свій номер, і зв'язуються між собою кротовими норами або мостами Енштейна-Розена. І у всіх людей у кожному світі є двійники. Ну, майже у всіх. В таких як я немає.

 Я одна не з багатьох хто знаю про цю таємницю Всесвіту. В кожному вимірі є люди, які здатні переходити з одного виміру в інший, їх називають - летелі. Але просто заявитися в інший світ не можна, бо це нелегально і нічим хорошим не закінчиться.

Навіть якщо ти сам знайдеш міст, і перейдеш його живим, як мінімум, то розізлиш жителів того виміру не на жарт, і все буде схоже на "Зоряні Війни". Але це ще досить важко зробити без підготовки, тому в кожному світі, є спеціальні академії, де вчать таких як я тактовності, вихованості, політики, дій в надзвичайних ситуаціях. В академіях навчаються здебільшого сироти. Тут ми живемо, вчимося, тренуємося. Ми не знаємо хто наші батьки тому, що тут ми ще з пелюшок, наші матері загинули при пологах - не кожна жінка може виносити таке чадо. Що з моїми батьками я не знаю.

Також є елітні заклади, там навчаються багатії, і ті в кого є сім'я. Вони називаються - університети.

Я навчаюся в академії «Патуен» і це моя перша практика. І це дуже "весело", бо в мене немає вибору. Після закінчення академії і до кінця життя не хочу бігати між кротовими норами, як собачка на побігеньках для політиків. 

Я глянула на годинник там була північ, в мене є дві години. Я відкрила карту, щоб знати куди йти (вона також була у годиннику). Завдяки цьому гаджету, можна дзвонити, вимірювати пульс, тут є інтернет і gps, що дуже важливо у нашій професії.

Я підняла свій рюкзак, що валявся на землі.

- Так мені просто потрібно дійти до пункту, передати пакунок і повернутися.

Йти десь два кілометри лісом. сьогодні я потрапила у десятий вимір. Тому, щоб мене не помітили, я йшла стежками, що мені показував мій годинник. Десь через хвилин тридцять моєї "подорожі" я побачила в хащах лісу якийсь вогник. Я зрозуміла, що це мій пункт. Підійшла ближче, але призупинилася, прислухалася, і рушила, але темп зменшила.

Почула якийсь шум, мені це не сподобалося, тому я йшла обережно, готова будь-якої миті оборонятися. І коли зрозуміла, що за мною біжать сама почала бігти. Та хтось збив мене з ніг, я впала об землю. В мене почала жахливо боліти голова, але незважаючи на це, я її підняла, і перед собою побачила якогось чоловіка.

- Відай мені! - він став в метрі від мене, що я ногою могла легко дістати.

- А що саме тобі треба?- зробила вигляд, що я не розумію про що він.

- Не роби з себе дурочку. Відай пакунок!

- А він тобі дуже потрібний? - тягнула час я.

Він підійшов і підняв мене, рукою затиснув мені горло, що я не могла дихати. 

Я була схожа на метелика, якого зловили за крила і він намагався вирватись. Ноги не торкались землі, проте я побачила в нього на руці тату полум'я.

- Нічого ти не отримаєш. - я ногою вдарила йому в пах.

Він забрав руку і зігнувся, і я встигла вирватися від нього, тому тільки, як я торкнулася землі я побігла, що є духу до світила. Та коли пробігла пів дороги зрозуміла, що я не взяла рюкзака..

Тому мені не залишалося виходу як повернутися назад. Поверталася я з обережністю, старалася не видавати зайвих звуків, коли ж до того місця, де на мене напали залишилося кілька метрів, я зупинилася і подивилася чи нікого немає. Там нікого і нічого не було. Ні. Цього мені ще не вистачало, щоб я загубила пакунок. Мені тоді нічого не залишалося, як просто зараз тікати світ за очі поки ніхто не знайде. Я розумію, що там ніяких важливих документів не могло бути. Хто дасть на першій практиці новенькому важливі документи? Ніхто. Але ж це могло покласти хрест на моїй кар'єрі, яка навіть не встигла початися.

Я повільно почала підходити до місця, де на мене напали, нічого там не було. Ні! Це все! Я просто сіла на сиру землю і похилила голову. Я хотіла плакати та сльози не текли. Перед очами не пливло. Просто трішки пливла голова.

Через кілька хвилин я себе заспокоїла. І вирішила ще раз пройтися і перешукати ці місця, може він десь під старим пеньком, чи під зарослим кущом, чи за деревом.

- Що ти шукаєш? - я підвела голову там був якийсь хлопець.

- Ти хто? - запитала я прямо.

- Я запитав перший: що ти шукаєш?

- А це має значення? - на нього ці слова не подіяли. - Деякі свої речі загубила.

- Молода дівчина опівночі посеред лісу загубила деякі свої речі. Щось тут надто дивно.

В мене на очах почали навертатися сльози. Чому саме зараз?

- На мене напали.

- Хто? - не вгавав він.

- А я звідки знаю. - крикнула я. - А хто ти такий? Не хочеш мені сказати.

- Я той хто врятує твою пяту точку. Тримай - і тільки зараз я зрозуміла, що в нього на плечах, щось було. І це був мій рюкзак, який він мені кинув.

Я його відразу зловила і придбала до себе, ніби це частинка моєї душі, ніби горокракс, який от-от мають знищити.

Та не встигла я зрадіти, як мені приставили ззаду, щось схоже на автомат.

- Пароль. - сказав мені цей хлопець.