Як зрозуміти жінку – 2

Клацання траплялися в моєму житті ще кілька разів. Фінальний – у тридцять три. Я не став чекати, поки штовхну її, або вдарю – просто закричав.

- ПІШЛА ГЕТЬ!!!

І вона пішла. А я на довгих два роки забув про жінок і про інші неприємності. Потім брат познайомив мене з Анею. Я всерйоз цього не сприйняв, але потім придивився. Аня була перспективна – у тому плані, що така собі тихоня, яка не подає приводів для ревнощів, непомітна начитана мишка. Бібліотекарка. Була не була. Я вирішив спробувати.

Іноді траплялися ситуації, які не вписувалися в придуману мною картинку «Аня – Белль». Ні, вона не сперечалася, стерпно готувала і стерпно задовільняла мене. Але іноді могла сказати щось дивне... Або, наприклад, читати...

Взимку я купив путівку до Туреччини на п'ять днів. Ненавиджу зустрічати Новий Рік удома. І тут Аня втиснула до моєї валізи книжку.

- У мене вже місця немає, – винувато знизала плечима вона і вийшла в коридор пакувати взуття.

Іван Любимів. «Як зрозуміти жінку – 2». О боги! Два! Йому однієї частини було мало?

- А навіщо тобі це? – не зрозумів я, витягуючи з валізи книжку в рожевій палітурці і з туфлею на обкладинці. Дивний вибір, враховуючи, що призначається це чтиво точно чоловікам.

- Це моя подруга написала, – крикнула мені Аня з коридору.

- У сенсі подруга? Написано «Іван».

- Ну і що? Це маркетинговий хід. На обкладинці «Іван», а написала Люда. Кому буде цікаво читати поради Люди Смирнової?

Я хмикнув і книжку виклав. Скажу, забув. А, може, й сама не згадає. Ще цією фігнею перевантажувати багаж. Так і сталося. Якщо Аня і згадала про книжку, то мені не сказала.

Але сьогодні сталося щось більш дивне, ніж дурна книжка в арсеналі розумної дівчини...

Аня приймала душ. Я сидів за ноутбуком, забивав у гугл-таблиці місячні звіти. Її телефон видав пташиний писк. Він лежав на столі поруч, я машинально кинув погляд на екран. Клацання. Знову. Чорно в очах. Чорт забирай, цього не повинно було повторитися. Я п’ю ті пігулки, що дав мені брат.

«Люба, я вже у квартирі. Захопи шампусик».

Я перечитав разів десять. Потім схопив телефон. Відправник «Люсі». Що за Люсі? Я не знаю таких подруг Ані. Ах, звісно, це точно коханець! І ім'я вигадане. Як Іван Любимів – Люда. Так і це який-небудь Владик. Телефон заблоковано. Ну звісно... Графічний пароль... Квадрат? Будиночок? Телефон буде вимкнено після третьої невдалої спроби. Бляха... Що ж робити. Я кладу телефон на місце. І тут він пілікає знову.

«Цілую і чекаю»

ЦІЛУЮ І ЧЕКАЮ? Яка подруга напише таке?

Я впиваюся очима в монітор і щосили намагаюся тримати себе в руках.

- Куди збираєшся? – запитую я в Ані, коли вона виходить із душу, натягує гарну сукню – навіть не таку мишину, як зазвичай, – й укладає волосся.

- Із подружками побазікати.

- Куди підете?

- А? Та так... По магазинах, напевно, пройдемося. Ще не визначилися.

Вона. Мене. Зраджує.

Щойно за Анею зачиняються двері, я кулею вилітаю слідом за нею і ловлю попутку. Називаю адресу, яку підслухав, коли вона в кухні викликала таксі. Під'їжджаю напрочуд швидко. Аня заходить у під'їзд звичайної старої п’ятиповерхівки. Тільки б був не на коді! Не особливо розуміючи, що роблю, я лечу за нею, слава Богу, двері не замкнені. Аня підіймається на другий поверх. Я крадуся за нею і бачу, що вона дзвонить у крайню квартиру справа. Двері відчиняються і Аня заходить...

Я стою на сходах між поверхами ще хвилин десять. Мене трясе. Я не знаю, що робити. Я ж пам'ятаю, до чого призводили попередні клацання. Може, не варто туди йти? Повернутися додому, виставити її речі, забути.

Я, звісно, підіймаюся і дзвоню у двері. Мені не відчиняють хвилини дві. Але я наполегливий.

Двері відчиняються – і це головна помилка, адже я миттю ввалююся у квартиру.

- Хто ви такий?! – вигукує молода дівчина. Вона в коротенькому рожевому халаті. Я різко смикаю за пояс, халат злітає на підлогу. Я бачу абсолютно голе молоде тіло. Дівчина верещить. З кімнати вибігає Аня. Аня у футболці і трусах.

- Це ти, – каже вона і задкує назад.

- Це я, – криво посміхаюся я. – Так ось, який шопінг. Так ось, які подружки. Що ж мене з собою не покликала? Третій зайвий? Я б, може, не відмовився.

- Я зараз поліцію викличу! – верещить дівчина, яка вже знову в рожевому халаті.

- Людо, це Даня.

Дівчина перестає верещати. А я чую спокійний голос Ані і з подивом розумію, що перед очима ясно. Ніякої темряви. Ніякого бажання її вбити. Вона... мене не боїться.

- Як ти могла? – видихаю я.

- Могла що? Терпіти тебе стільки часу?

- Терпіти МЕНЕ?!

- Ну а кого? Та ти ж ненормальний. Дьорганий. Тобі слова зайвого не скажи – очі кров'ю наливаються!

- Аню...

- Що Аню? Так, я така. У нас із Людою, може, кохання? Ти що хотів? Спокою? Сім'ї? Так я тобі що, цього не давала? Дай і мені право на особисте –  НОРМАЛЬНЕ – життя.

Я дивлюся на неї. На гострі груди, що випинають з-під футболки, на розпатлані русяві кучері – у цей момент вона ніяка не миша. Вона красива жінка. Мені зовсім не хочеться її вбивати. Я сам убитий.

Аня передзвонила наступного ж дня.

- Ну ти як там? Все ще дуєшся? Даню, кращої за мене тобі все одно не знайти. Я повернуся, і ми будемо жити, як раніше. З тебе квартира, з мене затишок і турбота. Жодних зайвих запитань, жодних сварок. Ти ж пам'ятаєш, Дань? Ми ідеальна пара...

Я мовчав і не розумів, навіщо взагалі взяв слухавку.

Ні, досить. Ситий по горло. Цього разу перерва безумовно буде довшою, ніж два роки. Тому що я, здається, зрозумів вас, жінки. Залишилося зрозуміти зовсім небагато – самого себе.