Епілог

 Минуло двадцять років.
 Я ніколи не повертався на той хутір. Не намагався нікого знайти. Не писав листів навіть Матвію, хоча чув, що він одружився з Інною, і вони відкрили невелику пекарню. Історія з хутором «Вовчий вітер» так і залишилася офіційно не розкритою. Пожежа, нещасний випадок з бензопилою, трагічна загибель. Так сказано в звітах, які я колись знайшов у старій газеті в лікарні. Я вирізав ту статтю і спалив її, дивлячись, як полум'я згортає папір, перетворюючи правду на попіл.
 Я не герой. Я втікач. Мені вдалося сховатися. Ті гроші, що дав Павло, вистачило не на Польщу, а на квиток у протилежний кінець країни і місяць не вилазити з кімнати, прислухаючись до кожного кроку на сходах. Я не став інженером, як хотів батько. Не працюю в РЕМі. Відкрив невелику майстерню з ремонту старих меблів. Робота руками, запах дерева і лаку — це заспокоює. Це реальне. Це не залишає слідів у свідомості.
 Батько так і не дізнався правди. Я сказав йому, що на хуторі сталася пожежа, що ми ледь встигли втекти, що Орест загинув. Він кивав, мовчки, і пильніше дивився на мене, ніби бачив ту зиму у моїх очах. Він прожив ще п'ять років. Помер тихо, уві сні. Як і мама. Іноді я думаю, що вони зустрілися там і, нарешті, перестали за мене хвилюватися.
 Луна прожила ще дванадцять щасливих років. Вона померла уві сні, у мене на руках, і останнім, що я відчув, був повільний, теплий видих у долоню. Зараз зі мною Тоббі. Він не такий сміливий, але так само вірний. Іноді, коли вночі гавкає на вітер, мені здається, що це лунає в ньому її голос.
 Я так і не дізнався правди про доньок Ореста. Іноді мені здається, що це і краще. Нехай він шукає їх у своєму світі, де вони обов'язково знайдуться, де немає ні бетонних бункерів, ні людей в окулярах. Де лише ліс, вітер і мир.
Я пишу цю історію не тому, що хочу розкрити таємницю. Її не розкрити. Її можна тільки знищити, а я не маю на це сили. Я пишу її, тому що вона гризе мене зсередини, наче той черв'як, що точив смереки на хуторі. Я пишу її для Ореста. Для Луни. Для того наївного хлопця, яким я колись був, з його мріями про Польщу та новий телевізор.
Я пишу, щоб звільнитися. Але розумію, що це неможливо. Вона в'їлася в мене, стала частиною ДНК.
 І коли я дивлюсь, як Тоббі бігає по зеленій траві, гріючись під ласкавим сонцем, я розумію — я виграв. Не в боротьбі з системою. Не в боротьбі з тінями минулого. А в боротьбі з власним страхом. Я вижив. Я лишився людиною, яка може любити собаку і радіти ранковій каві. Я не поїхав за кордон, але знайшов свій спокій тут, в безпечній тиші власного подвір'я. І ця маленька, особиста перемога — єдина, яка коли-небудь мала справжнє значення. Решта — лише темний сироп спогадів, в якому я назавжди застряг тієї зими.
 Але я більше не намагаюсь вибратися з нього. Я навчився в ньому дихати.

Від автора:

Дякую що дочитали. У кожного є свій "Вовчий вітер" — місце, де ти стикаєшся з тим, ким ти є насправді.
Моя повість — про цей момент.
Про людину, собаку й ліс, який має власну волю.