Розділ 6. "Об'єкт No:26"

 Я не герой — так само, як і Орест.
 У житті кожного є люди, що вибиваються із загальної сірої маси, мов чорні коти серед білих, але я ніколи себе до таких не відносив. Я не любив брати ініціативу, не рвався бути першим чи кращим. Я був сірою мишею, якій її роль цілком пасувала.
 Та інколи настає момент, коли все змінюється. І щоб лишитися актуальним для цього світу — треба пристосовуватись, ставати нахабнішим. Долати страхи. Дорослішати. Приймати реальність такою, якою вона є.
Хтось стає мужчиною у тринадцять, а хтось і у п’ятдесят кидає слухавку під час сварки першим — вважаючи це проявом сили.
 До знайомства з Орестом і хутором я був десь посередині. Дрейфував життям, як сухий листок по канаві. Але дуже скоро мені довелося приміряти маску героя.(Як пафосно це не звучало б — знаю.)
 І після вилазки до Об’єкта №26 ця маска приросла до мого обличчя. Я вже не знімав її. І вона залишилася зі мною на все життя.
 Той останній зимовий ранок запам’ятався не лише тим, що чекало попереду, а й першим теплим подихом весни, який наповнював хутір.
 Ми з Луною поснідали крекерами з тушонкою. Вона тільки зиркнула мені в очі, коли я, стоячи біля порогу, закинув двостволку за спину.
 Надворі сіріло на світанок. У смереках уже співало птаство.
 Настрій — тривожний, з присмаком передчуття.
 Я зійшов із ґанку і відчув заспокійливу вагу зброї на плечах. Тільки одна думка псувала завзяття — я не знав дороги.
 Із Орестового зошита і слів тієї розмови пам’ятав лиш уривки: щось про перевал, стежку, галявину з колючим дротом.
 Тому рішення було одне — довіритися інтуїції.
 Я видерся на дах сараю — найвищої будівлі на подвір’ї — і окинув поглядом хребти. Один із них тягнувся у яр, де, ймовірно, текла річка.
 Я вирішив іти туди.
 Спустився з даху, зайшов до стайні, пригостив коней сіном. Погладив Травня — він глянув мені в очі так, ніби просив не йти. 
 Я мовчки розвернувся, вийшов на двір — і рушив у сторону того хребта, що вів у яр.
 Сонце пригрівало. Снігу вже майже не було — лише вогка каша чвакала під ногами. Ліс зустрів мене непривітно: прохолодою, шурхотом і тінями. Я зайшов й торував шлях навмання, продираючись крізь молоді ялини й зарості ліщини. Тримав у голові один орієнтир — десь попереду мав бути яр. 
 Горизонт почав хилитись, і я зрадів. Значить, усе-таки правильно йду. Кілька разів я з’їхав на п'ятій точці, ковзаючись по сніжному схилу. Луна то зникала в хащах, то з’являлась знову, вдивляючись мені в очі: «Куди це ми прямуємо, господарю?»
 Невдовзі  ми з нею опинились на дні рівчака, де між камінням шумів швидкий гірський  струмок. Вгамувавши спрагу холодною водою ми рушили далі, проти течії. Боки яру тісно стискали деревами, що нависали з обох сторін мов кістляві плечі гігантів. Здавалося, ми йдемо якимось природним коридором — у саме серце лісу. Мовчазне й ворожо-прекрасне.
 Це серце лісу не пробачає. Ліс пам’ятає. Він вже давно став живою істотою, що відкидає людей. Цей ліс — не декорація, а суддя.
 Я чвалав вперед по гальці у швидкому темпі. Хотілося дістатися до місця до сутінків. Сонце ще навіть не сильно піднялось, але весняні дні ще надто короткі. А в таких хащах темніє вдвічі швидше.
 Я знову згадав, куди йду. Для чого. Я не мав ілюзій — не чекав знайти сліди Орестових доньок, не вірив у диво.  Але щось невидиме тягнуло мене туди. Може — бажання зрозуміти. Може — закінчити чужу історію. Може... просто вперше в житті я йшов куди сам вирішив. Без наказів і без дозволів.
 Я сильніше стиснув ремінь рушниці на плечі. В животі защеміло — тривожно, але й приємно. Наче перед великою справою.
 І тут я дещо помітив: Луна почала поводитися інакше. Вона раптом заворушилась — бігала в різні сторони, зникала зі схилу, збуджено гавкала. Здавалося, вона впізнала ці місця. 
 Наступного разу, коли вона підбігла, я кинув їй крекер. Вона хрумнула його з апетитом.
— Веди, мала, — сказав я і поплескав її по спині.
Вона гавкнула у відповідь — голосно і чітко. І помалу рушила вперед, у бік пагорба, що вже виростав збоку рівчака. 
 За чверть години ми з Луною дістались високого, порослого густими хащами схилу. Серед ожинових кущів заплюскотіла вода — джерело, з якого, ймовірно, починався струмок, що вів нас до цих пір. Тепер він підіймався вгору, а з ним — і наш маршрут.
 Луна миттєво зметнулась по схилу, зникла між деревами. Я ж пнувся з усієї сили, вилазячи крізь ожину, хапаючись за гілки, ламаючи сухі пагони ліщини, обдираючи долоні й куртку. Вибравшись, запорошений і подертий, оглянувся навколо. Дерева тут росли щільніше. Повітря стало густішим. Я був близько. Я це відчував.
 Попереду невпевнено й тривожно загавкала Луна. Мене це смикнуло і я рвонув уперед. Ліс стиснувся навколо, мов капкан. Крони смерек закрили небо, світло стало холодним і тьмяним. Запах хвої перемішувався з вогкістю моху, але поміж ними почав проступати інший аромат. Ледь вловимий, чужий.
 Це був запах диму. Або вихлопів. Я вже чув його раніше — коли працювали бензопили. І я добре розумів, що він значить: або хтось працює неподалік, або тут була машина.
 І якщо це та сама “Нива”...
 Я зупинився, покликав Луну, що бігла далі, і жестом наказав бути тихою. Сховався за товсту ялину. Присів. Ліс мовчав. Я вдивлявся крізь темні стовбури й гілки, коли ліворуч уперше вгледів дорогу.
 Між дерев її ледве можна було помітити. Ґрунтова, розбита, повна глинястого багна. За кілька секунд з-за повороту виїхала чорна машина.
 Протектори торували болото. У салоні — двоє. Облич не видно. Луна знову гаркнула — я легенько стулив їй морду долонею.
 Машина сповільнилась. Я закляв. Груди стиснуло. Але вона не зупинилась. Проповзла мимо й зникла за поворотом.
 Я повільно підвівся, вийшов до дороги. Шини лишили глибокі і свіжі сліди. Я глянув у напрямку, звідки вона приїхала — і вирішив йти у протилежний. 
 Ми з Луною увійшли в смугу дерев попри дорогу щоб не йти майоріти на шляху — і рушили назустріч долі.
Я вже повністю опанував себе. Ніяких коливань. Мною керувала не тільки юнацька допитливість, а й жага зірвати завісу з реальності. Побачити те, що за сценою. Те, що ховають.
 День проминув зеніт, і сонце змінило кут. Тіні сосен видовжились упоперек дороги, мов спиці на колесі. У повітрі повисла вечірня свіжість, терпка, злегка димна. Я пришвидшив крок.
 Тиша була гнітюча. Надто глуха, як у приміщенні без вікон. Жодного птаха. Жодного шелесту. Тільки хрускіт під ногами. Навіть Луна замовкла — іноді лиш клацала зубами на білок.
 Минає чверть години — і дорога звужується. Потім зовсім зникає. Переді мною — ледь помітна стежка. І перший знак, що я на вірному шляху: вогкий, зарослий бур’яном колючий дріт. Виглядав, як іржава гусінь.
 Я відчув тривогу. Ні, не страх. Тривогу з домішкою азарту — як перед стартом. Ще кілька кроків — і вдалині блиснув бетонний мур. Сірий, понівечений часом. Над ним — знову дріт. Один проліт зруйновано. За ним — об'єкт.
 Ми дійшли.
 Я підійшов ближче. Мовчки. Обережно. Луна — позаду, вуха сторчма.
 Навколо — тиша. Така тиша, що навіть думки стукали в голові гучно. Я переступив через повалені плити. Вони були м’яко зарослі мохом, як давні могили. Пахло залізом і старим бетонним пилом.
 Територія була розміром із футбольне поле. У самому центрі — дві бетонні колони, вмуровані в землю, і між ними — масивні металеві двері. Зверху — пагорб зі сухостоєм. Виглядало, мов земляна брила, що накрила дах.
 Я наблизився. Прочитав табличку на бетонній перемичці. Вона була вицвіла, перекошена, трималася на двох іржавих шурупах.

                                  ОБ’ЄКТ №26. В/Ч 41783

 І тут мені таки трохи стало моторошно. На мить вся жага, вся зухвала впевненість — випарувались. Хвиля дикого бажання розвернутись і рвонути назад накотила з головою. Але я не зрушив і лише відвів погляд.
 Подивився на двері. Вони були зачинені. Товстий, іржавий замок висів, мов гарбуз на мотузці. Важкий. Без шансів.
 Я глухо й злісно розсміявся. Якого біса я очікував? Що все буде відчинено? Що об'єкт із військовим кодом зустріне мене розкритими обіймами?
 Розчарування накотило, як піт хвилею по спині. Я опустився на землю, оперся спиною об бетон — і гепнув кулаком по мокрій землі.
 Порожньо. Порожній глухий звук. Як зсередини.
 Я подумав: це все. Варіантів немає. Треба повертатися назад.
 Ударив ще раз. Але звук видався... не зовсім такий. Глухий. Неначе під землею — порожнина. Ніби щось там є.
Мене прошило.
 Я миттєво підхопився. Знову глянув на той горб — на дах бункера. Почав дертись вгору крізь бурелом і сухостій, хапаючись за обмерзлі гілки, дряпаючи долоні.
 І знайшов.
 Вентиляційний люк.
 Його прикривала руда, з’їдена іржею решітка. Крізь неї виднівся клаптик сірої бетонної підлоги. Я вхопився за грубі дроти й смикнув люк догори. Заклепки зарипіли, мов старий зубний нерв. Ще один ривок — і він скрикнув голосно, ляснув, відкрився на кілька сантиметрів. Я вчепився ще раз і, виламавши до кінця, врешті розкрив отвір.
 Із бічної кишені штанів витягнув ліхтарик. Посвітив у темряву — і занурив голову. Ніс скрутило від запаху: затхла лікарня, сперта волога і цвіль. Ліхтар видавав вузький промінь, який ледь вистачав, щоб побачити вузьку металеву драбину й бетонний коридор унизу. І все — більше нічого. Тиша була така глуха, що здавалося, сам ліхтар гуде.
 У голові закалатала легка знайома пульсація. Знак, що тіло опирається. Але розум уже вирішив.
 Я підняв очі — Луна сиділа поруч. Дивилась мовчки, як товариш, що не підганяє, але й не відмовляє. Звісно, я розумів, що мені туди лізти. Але собаку?.. Яке маю право?
Я вагався. Вперше за довгий час — по-справжньому. Хотілося кинути все. Забрати Луну, вернутись до коней, до тієї хати, де ще теплий чай. Але я вже зробив вибір — і дорога назад була тільки через низ.
 Тіні дерев ставали довшими. Час пішов у зворотному напрямку. Я глянув на Луну, присів і покликав її ближче. Вона змахнула хвостом, лизнула мені щоку.
— Ну що, мала... — шепнув я. — Йдемо.
  Я обережно взяв її під руку й почав спуск. Щаблі були холодні й слизькі, але ми впорались. Внизу я знову посвітив.
 Усередині було сиро, темно і глухо.
 Ліхтарик вихопив із темряви бетонні стіни й кабель, що в’ївся в них, мов жили під шкірою. Коридор тягнувся вперед, мов тунель у чужу реальність. Я ступив із смуги денного світла в темряву.
 Луна трималась біля ніг. Вуха — сторч. Очі — пильні.
Акумулятор ліхтаря був свіжий. Світло сильне. Це давало крихту впевненості.
 Я йшов повільно, на півкроку. Ступав обережно, ніби земля могла розверзнутись. Бігав променем по стінах — і частіше світив під ноги.  Кожен звук луною вертався з глибини.
 Пахло страхом.
 А може, то просто пахло правдою. 
 Сірий коридор поступово звужувався, і з боків почали виростати двері — одні прочинені, інші замкнені наглухо. Я підняв уламок штукатурки й надряпав на стіні стрілку, щоб позначити шлях. Ризик заблукати тут, у цьому бетонному нутрі, був надто високий. Згодом цей шматок бетону я знайду в кишені джинсів, уже після всього — разом зі шрамами він залишиться мені на пам’ять.
 Перші облущені двері піддалися легкому поштовху. Луна крутилася під ногами, винюхувала невидимі сліди. Я обережно зайшов усередину. Тут ударив ще густіший сморід: затхла хлорка, цвіль і щось невизначене, але хворобливо знайоме. Ліхтар ковзнув по бетонній стелі, по голих стінах. Праворуч — металевий стелаж із коробками, під ним стіл, завалений пожовклими папками. Далі — решітка, за якою стояло залізне ліжко. Суміш тюремної камери й лікарняної палати.
 "Де ж пацієнти?" — майнуло в голові. У роті пересохло, наче проковтнув попіл. Я згадав чистий струмок, з якого ми з Луною пили, і спрага ще дужче закрутила горло. Луна неквапно обнюхувала все довкола, а я підійшов до столу й витягнув одну з папок, що лежала зверху.
Обкладинка була стара, пожовкла, на ній каліграфічно виведено: