Розділ 5. "Щоденник Ореста"

 Ореста не стало.
 Людина, з якою я прожив неповні три місяці, з якою тільки-но зав’язалася справжня дружба — померла.
Після того, як я дізнався про його хворобу, дні минали в тумані тривоги. Я був на межі. Не міг сидіти біля нього — важко було чути хрипке, надсадне дихання. Втікав із хати: з Луною бродили лісом, з Перуном притягнув кілька стовбурів. Рубав, носив, чистив — лише б щось робити.  Сидіти склавши руки було нестерпно.
 Одного ранку навіть хотів осідлати коня і мчати за допомогою. Але реальність, мов лопатою по лобі: пізно. Це вже кінець. Найкраще, що я міг — бути поряд. Та як? Я не знав.
 Іноді зривався, приносив води — а йому ставало гірше. Горло стискало судомою, очі лізли з орбіт, тільки-но він дивився на чашку.
 Потім почав марити.
 Свідомість блукала десь між болотами пам’яті. Плутав мене з Павлом, питав, чи сильно болить спина, лаяв лисиць, кликав на допомогу.
 Якось схопив мене за руку й прохрипів:
— Не йди в ліс!..
 Мені було страшно.
 А ще — самотньо. Особливо ввечері, коли він майже не дихав, а з-за дверей скавучала й шкрябалася Луна. Я не пускав її до кімнати. Ранком вона чекала на кухні, ніби розуміла і ми йшли надвір. Я працював, вона бігала, ганяла білок. У ті хвилини ставало трохи легше. Туга притишувалась. Але щойно сонце сідало — знову накривало. Тіні сосен з’їдали настрій, мов вовки падло.
 Я не хотів повертатись у хату. І водночас на щось надіявся. Можливо — що вже все скінчилось.
 І от наприкінці лютого, того останнього вечора я зайшов на кухню. Луна, втомлена, лягла біля печі.
 Я відкрив двері до кімнати.
 Він ще дихав. Груди здіймались часто й уривчасто. Побачив мене, кивнув.
— Усе добре, малий... — прошепотів.
— Одне попрошу... В аптечці... Морфій... Зроби укол. Я вже не витримую.
 Я ніколи не робив уколів. Але тоді — навіть не замислився.
Підійшов до тумбочки. Знайшов ампулу, шприц. Набрав.
 І зробив те, що мусив.
 Його голова ще сіпалась кілька секунд. Потім затихла. І тільки тоді він прошепотів востаннє:
— Так і мало бути...Усе в житті має свій кінець...Ось… — Він потягнувся під подушку, дістав зошит. Коричневий, потертий. — Візьми, Артуре. Усе, що від мене залишилось — там.
 Я взяв зошит і вийшов на кухню. Хотілося плакати, та сліз не було. Луна зацікавлено заглядала мені в очі. Я сів поруч і м’яко погладив її по голові. У пам’яті з’явилося мамине обличчя.
 У мої дев’ятнадцять на мою долю випало забагато смертей.
 Що це за життя таке? Для чого мені ці випробування?
 Останні тижні виснажили мене. Голову стискало, у горлі стояв клубок. Я стиснув той зошит, наче останній уламок корабля в морі, й втупився у темне вікно. За ним шуміли смерекові вершини, і раптом мене пронизав тваринний жах — по спині пішли мурашки.
 Я залишився сам.
 Один-єдиний.
 Це усвідомлення накрило, як хвиля. Мене затягувало у безодню власних страхів. Найгірший із них — страх невідомого. Кожен шелест надворі здавався гулом наближення. Я уявляв, як хутір оточують скажені тварини — великі, темні, мов лісова ніч. Вони чатують, слиняві пащі стискаються від нетерпіння, очі горять чорнотою. Вони чекають… на мене. Хочуть вигнати. Роздерти. Помститися за все, що зробила людина. Цей ліс ненавидить мене. Ця земля не приймає.
 Серце пришвидшилось. Груди стягнув залізний обруч. У мене почалася паніка. Дихати ставало важко. Хотілося зірватися з місця, бігти без зупину — кудись, хоч куди-небудь, подалі від цього божевілля.
 І тоді… я подумав: я теж маю сказ.
 Напевне, заразився. Ось він — початок. Я помираю.
 Темрява навколо ніби стискалася. Я заплющив очі.  Думки, тривожні й хаотичні, билися в черепі, як птахи у скляному ящику.
 А потім… щось м’яке торкнулося моїх пальців. Один раз. Іще.
 Лизання. Настирливе, живе, тепле.
 Луна.
 Вона сиділа біля мене. Свердлила мене очима. Її теплий язик повертав мене назад, на землю, у тіло.
 Раптом усе стихло.
 Паніка зникла.
 Я глибоко вдихнув. Легко, спокійно. Вперше за кілька днів. Мене знову врятували. І знову — вона.
 Я посміхнувся. Встав. Умився холодною водою.
 І зрозумів — я більше не сам.
 Ми з Луною удвох.


                                                     ***


 Лютий добігав кінця, а з ним — і моя робота на тому Богом забутому хуторі. Надворі вже пахло весною. Дні ставали довші, ночі — не такими страшними.
 Я чекав на Павла. Щоранку, ще не прокинувшись як слід, дослухався — чи не гуркоче вдалині ЗІЛ. Зошит, який мені лишив
 Орест, стояв на тумбі біля ліжка. Я ще не торкався його. Боявся.
 Тіло Ореста лежало в кімнаті, накрите білим простирадлом. А я спав на кухні, на матраці біля печі. Мені було лячно ночувати поруч із мертвим.
Луна тулилась до мене щільніше, ніж зазвичай. Вона відчувала зміну. Банувала. Сумувала за ним по-своєму — по-собачому просто і щиро.
 Пройшло кілька днів. Павла все не було. Після всього пережитого я ніби випарився всередині — став апатичним до роботи. Та й наздоганяти норми вже було пізно.
 Із приписаних вісімдесяти кубів ми заготували хіба половину. Але мені було байдуже. Я давно зрозумів, що не отримаю тих грошей, заради яких приїхав. Та й, правду кажучи, забрав із цього місця дещо більше, ніж гривні.
 І ось одного вечора, напередодні приїзду Павла, я таки взяв зошит до рук. Шок і страх помалу відступали, а цікавість набирала сили. Що ж він писав усі ті ночі, навіть коли ледве тримався на ногах?
 Заповіт? Щоденник? Лист?
 Відкрив.
 Перша сторінка зустріла мене тонким, чітким почерком. Годинник показував  майже опівніч.
 Луна спокійно в кутку гризла кістку. Я ліг на кучерявий матрац, підтяг ковдру до грудей і почав читати...

“Якщо ти читаєш це — значить, мене вже немає. Не знаю, хто ти, Артуре, чи хто інший. Але я мушу хоч комусь це розповісти. Бо те, що я ніс у собі, не можна забирати в землю."
 Я не герой і не мученик. Я втікач. Утікав від себе з дев’яносто п'ятого. І, здається, нарешті добіг."
 Це — моя правда. Не для виправдання. Для розуміння.  Якщо зможеш.
 Пишу, бо ще тримається рука, і хочеться встигнути полегшити роботу тому, хто видумуватиме, що сказати на моїх похоронах.
 Я — Гордійчук Орест Дмитрович. Народився 1959-го в Олійковій Слободі, селі на Франківщині. Там пройшло моє дитинство. Там я виріс. Там пішов до школи.
 Змалку був кремезним і нікому не давав собі в кашу плюнути. Сім’я — хороша. Батько — заступник голови колгоспу, мати працювала на фермі. Господарство мали велике, їжі було вдосталь, згадую ті роки з теплом, що щемить усередині досі.
 Одного літнього ранку коли мені було дев'ять, я прочитав у газеті про нашого важкоатлета — Леоніда Жаботинського. Олімпіада в Мехіко, золота медаль, 580 кілограмів у сумі. Я був у захваті. Татові розповів, а він лише махнув: мовляв, неможливо — таку вагу не піднімають. От тоді я й загорівся. Захотілось бути сильним. І вже не відпускало.
 Юність провів у технікумі фізвиховання. Пробував усе — і врешті зупинився на боксі. Саме на одних львівських змаганнях і зустрів Поліну. Білявка з зеленими очима, струнка, як берізка. Спершу — погляди, потім — розмови, а далі листи. Багато листів. Їздити дорого, бачилися рідко, тож листування тримало нас міцно.
 Але десь у глибині її очей жив смуток. Посмішка — тільки губами. Очі — тихі, насторожені. Якось я спитав: у чому річ?
 Її батько — партійний діяч, поважна особа — був категорично проти мене. Казав, що я — селюк, недостойний його доньки. Не забороняв напряму, але чекав, що вона передумає. Не передумала. Ми одружились — попри все. І почали просте життя.
 Я — вчитель фізкультури. Вона — фармацевт. Жили в селі з моїми батьками. Мати її обожнювала, тато радів. А тоді в нас з’явилися дві дочки. Аліса і Вероніка — близнючки, мов дві краплі води. 
 Знаєш, Артуре, що таке справжнє щастя? Це не гроші, не кубки. Це — маленькі руки на твоїх плечах. Це очі твоєї жінки в обличчі доньки. Це тиха любов, що світиться в дитячому сміху. Ось воно — щастя. Все інше — шум. Лише фон для найважливішого.
 Та потім… потім усе розпалось. Поліна часто їздила до Львова. Батько її не полишав. Ми сварилися. Я, визнаю, гнався за перемогами — то вигравав, то лишався з грамотою. А вона втомлювалась. Поступово віддалялась і врешті пішла. Забрала дівчат.
 Я боровся, як міг. Їздив, просив. Привозив подарунки.  Плачучи, умовляв. Та все було даремно.
 А тоді…
 А тоді сталася та мить. Та мить, яку я носив усередині й боявся визнати словами…
 Дівчата приїхали на літо до мене на хутір. У 95 році коли їм виповнилось 12 вони пропали... Я в цьому винен. Я ніколи собі не пробачу. Я був такий дурний Артуре. Я заслуговую на цей біль і муки. Адже Павло, пригода з ним, попередження баби Стефи...  Я мав це сприйняти серйозно. Але... я не знаю... 
 Я не хотів виглядати слабким батьком перед доньками розумієш?  Я хотів дати їм трохи справжнього літа, лісу, тиші — такого якого вони не мали в тому клятому місті.
Того літа все мало бути інакше. Я взяв відпустку.  Домовився з Павлом, щоб ніхто не турбував. Хотів провести з Алісою й Веронікою все літо — разом, спокійно, в лісі. Без міста, без шуму, без Поліни…
 Пройшов тиждень. Ми гуляли по лугах, ловили жаб у потічках, варили куліш. Дівчата сміялись. Я не пам’ятаю, коли востаннє був настільки живим. Навіть Луна тоді ще була щеням — бігала, кусала їх за п’яти.
 А потім… Потім вони зникли.
 Я лише на хвильку відвернувся — досі не можу собі того простити. Здавалось, почув їхній сміх біля яру, де ростуть дикі груші. Але після того — ні сліду. Ліс узяв їх… і не віддав.
 Ми з Павлом прочесали все. Викликали рятувальників. Приїхали кінологи, прочісували з собаками — без результату. Були навіть з міста ті, з фурами, в масках. А потім… потім всі просто роз’їхались. І лишився я. І тиша.
 Через тиждень після зникнення я пішов туди. До об’єкта.  До тих приварених дверей із іржавими написами. Йшов не думаючи, не плануючи. Просто йшов. Я мав щось зробити — бодай щось.
 Я пройшов другий хребет, став на стару стежку… І тоді з’явилась та сама “Нива”.
 Звідки вони взялися — не знаю. Ні мигалок, ні зброї. Двоє чоловіків у сірому. Без емоцій. Один стояв мовчки, другий сказав лише одне:
— Цей ліс для роботи, а не для прогулянок.
 Я мовчав і вони теж. Жодного імені та жодного натяку.  Просто мовчазна стіна.
 Я хотів щось сказати — але не зміг. Не тому що злякався.  А тому що… я вже знав.
 Знав, що назад дочок не поверну. Що ця земля — їхня могила. І що ніхто нічого не скаже. Але я не здавався. Залишився жити на хуторі. Мов скажений, вештався ночами з ліхтарем. Рив землю, лазив по печерах, кликав їх крізь сон. Павло змушував мене їсти, іноді навіть лупцював, коли я забував.
 Минали роки. Я блукав усе рідше. Почав ходити на роботу, мовчки рубати дерева. Люди забували. А я — ні. Я жив, ніби не жив. Чекав… Чекав, що вони з’являться. Хоч хтось скаже: "Ми знайшли їх".
 Але з часом я зрозумів. Вони не повернуться.
І тепер… тепер я просто не маю більше сили. Коли мене вкусив той вепр — я знав, що це знак. І я не хотів себе рятувати. В морозильній камері, в холодильнику — там стоїть вакцина. Павло ще колись пристарав. І я знав…
Але навіщо? Для чого ще жити?
 Я вже давно мертвий, Артуре. Просто існував. І тільки зараз маю шанс піти… за ними... за своїми доньками.”

 Я закрив зошит
 Пальці тремтіли, мов після лісу без рукавиць. У голові — вихор.
 Доньки? Вони зникли тут? І він знав про вакцину?..
 Тепер усе складалося в моторошну мозаїку. Вечірня розмова про лисицю. Те місце в лісі… Об’єкт. Бункер.
 Думки оживали, як вугілля під подихом. З цим місцем і справді щось не так.
 Я знову пробіг очима сторінки. Орест писав, що втікав.  Але ні — він залишився і платив.
 Мовчанням. Самотністю. Ціною за дочок.
 Що я відчував? Жаль? Гнів? Порожнечу? Напевно, все разом. Але одне знав точно: я вже не той, ким був.
 Не той хлопець у піжамних штанях, без телефону, без зв’язку, що боявся заметілі.
 Я слухав. Я вчився. Я вижив.
 Луна підвелася, підійшла, лягла біля ніг і поклала морду на лапи.
 Я глянув на неї і пошепки, майже урочисто сказав:
— Ми дізнаємось, що тут за чортівщина відбувається, правда мала ?

                                                        ***

 Нарешті приїхав Павло.
 Був сірий ранок, наприкінці лютого. Важкі хмари висіли над головою, натякаючи на сніг. Я сидів на кухні з наплічником біля ніг і пив чай. Луна першою вловила гуркіт — і кулею вилетіла на двір. Я пішов слідом.
 Павло виліз із машини, потягнувся, почухав Луну між вухами. Але щойно наблизився до ґанку — його усмішка зів’яла. Очі стали важкими.
— Як ви тут, Артуре?
— Орест мертвий, — коротко сказав я.
— Що? Тобто… як це?
— Ох... тут стільки всього відбулось… — голос здригнувся. Його приїзд остаточно дотиснув і мене прорвало. Ці два місяці... Я мусив виговоритись.  І я розповів усе без фільтрів.
 Ми зайшли в хату. Павло побачив тіло й перехрестився.
— Кажеш, кабан? А я ж залишав ліки в морозилці… — він сів край ліжка, задумливо. — Я знав, що так буде. Але він… він більше не жив. Відколи дівчата зникли — лишався тільки тілом.
 Ми мовчали. Тиша між нами стала спільною. А потім Павло озвався:
— Допоможеш занести його?
Ми замотали тіло в ковдру, обв’язали мотузкою. Обережно, без поспіху,  винесли до ЗІЛа, поклали в кузов. Павло мовчав, але очі його були повні всього, що не вимовиш словами.
— Якось воно так і закінчилось, — тихо сказав він, відвернувшись. — Але я не хочу для нього тої показухи. СЕС, поліція, карантин, протоколи… Орест не заслужив такого кінця.
 Я глянув на нього — мовчки.
— Я подзвоню куди потрібно, — продовжив він.  — Скажу, що сам забираю тіло. Везу в райцентр. Вони оформлять, потім ізолюють. Я все візьму на себе. А ти… ти мовчи, Артуре. Тут і так багато галасу.
 Я допоміг йому закрити задній борт.
— Забираймось звідси, хлопче.
 Я лишився стояти. Закинув голову — з неба налітав лапатий сніг. Хвилювався: а може, й справді поїхати? Забрати Луну, повернутись до батька, розказати йому про свою "першу роботу". Я навіть усміхнувся. Але щось мене тримало.
 Ні.
 Я мушу піти туди.
 Побачити те місце на власні очі. Об’єкт. Бункер. Те, що було в зошиті — не дало мені спокою. Можливо, якась лабораторія? Експерименти?
 Можливо… відповіді.
 І, зрештою, мені було просто цікаво, по авантюрному, по дурному.
— Агов, ти тут? — Павло вже сидів за кермом, висунувся з вікна, закурив. — Кажу, поїхали. Все зібрав?
 Він замешкався, потягнувся до кишені.
— О, ледь не забув. — дістав білий конверт. — Твоя зарплатня, хлопче. Норми не дорубали, але тут таке трапилось, що "Карпатлісмаш" ще й компенсацію накине.  Я це не попущу…
 Я взяв конверт, навіть не заглянувши.
— Я залишусь ще на одну ніч, — сказав тихо.
— З якого це дива? Ти здурів? Завтра тут буде перевірка — СЕС, ветеринари, вся ця братія. Я ж офіційно маю повідомити. Вони закриють тут все на карантин, опломбують.— Павло зиркнув на мене так, ніби я щойно збирався стрибати з даху.
— Нехай. Мене тут уже не буде. Прогуляюся в лісі, — відповів я спокійно.
 Павло похитав головою. Зрозумів. По-своєму.
— Не ходи туди, Артуре. То не просто бетон та іржа. То чужа територія.
— Совок розпався, — кинув я і пішов до хати.
— Чорт забирай, Артуре, — вилаявся він. — Мале й дурне ти ще. Але якщо вже вирішив зробити екскурсію — то не йди з порожніми руками!
 Він рився в бардачку, бурмотів щось собі під ніс, двічі вилаявся голосно — і знайшов, що шукав.
— Ось! Тримай, — кинув мені невеличку коробку з набоями до гладкоствола.
— Завтра приїду, З начальством. Будемо цю катавасію вирулювати. Їм це все ой як невигідно. Охочих сюди і так обмаль, а тепер… — махнув рукою. — Заберу тебе. Домовились?
— Домовились.
Ми з Луною зайшли до хати. Надворі сипав сніг.