Розділ 4. "У сніговій пастці"

 Пам’ятаю вечір, коли збирався на хутір.Тато дивився прогноз погоди, я пакував рюкзак, а у вітальні бурмотів телевізор. Ведучий упевнено обіцяв теплий грудень, холодний січень і весну вже в лютому. Мало снігу, найтепліша зима за десять років. Я подумав: менше клопотів для батька, менше снігу — легше жити.
 Грудень і справді був теплим, подекуди до плюс десяти. Сніг падав мокрий, змочуючи землю в кашу з глини й тирси. Та перед Новим роком ударили морози. Сніжило тижнями, засипало гори по вуха. Павло не міг приїхати — не по своїй волі кинув нас у сніговій пастці.
 Ми залишились утрьох — я, Орест, Луна — і з усіма нашими бідами. Їжі мало вистачити до середини лютого. "А там, і Павло приїде, а може, зайця підстрелиш", — жартував Орест.
 Минуло кілька днів після нашої сварки. Луна помалу оклигувала. Спершу тільки хлебтала воду й молоко, а вже на третій день з’їла трохи м’яса. Кажуть, заживає, як на собаці, і це правда. Вона почала вставати, легенько бігала обійстям, навіть гарчала на Травня. Я радів, піклувався про неї, годував, міняв бинти. Злість на кабана помалу забувалась, і я задумався: чи варто їхати додому? І як? Пішки крізь замети?
 Сніг падав і падав, ніби небо тріснуло.
 Я допомагав Оресту, коли він зашивав собі рану. Того вечора він хильнув самогону — для знеболення, — а потім розговорився. Надто розговорився. Я пов’язав це з його зошитом, у якому він щовечора щось шкрябав.
 Він розповів про хутір. Як колись жив тут із Павлом, як полювали в лісі, ходили влітку на річку в яру. Як умудрялися вирощувати городину в скелястому ґрунті, щоб менше знімали за харчі. Коли я спитав, чому Павло тепер не працює тут, Орест махнув рукою: "Сам його запитай, у нього свої приколи". А на питання, чому він сам стільки років сидить на хуторі, тільки знизав плечима: "Люблю природу". І тільки тому? Я не повірив. Йому було сорок сім, не старий, на рік старший за тата. З наших розмов я знав: освічений, розумний, читав Річарда Адамса, у молодості боксував, їздив на змагання. Що він робить тут, серед лісу, дров і коней? Робота — гаразд, платять непогано, і він професіонал. Але невже це все? Його видавав блиск в очах, коли я згадував про другу освіту. Ніби колись він сам мріяв про більше.
 Коли ж мова заходила про його минуле, він хмурнів і бурчав: "Не тринди, хлопче, рубай, бо до вечора не встигнемо".
 Мені було цікаво — по-юнацьки, жадібно цікаво. Звідки він родом? Чи є родина? Як його занесло сюди? Тоді я ще не знав, що моя допитливість скоро отримає відповідь, але трагічну.
 Орест якось змінився. Трохи схуд, обличчя загострилось, сили кудись дівались. Раніше він підганяв до темряви: "Ще один стовбур, малий, підводь коней!" А тепер ми поверталися з лісу в обід. Він збайдужів до роботи, бліднув, а вечорами все шкрябав у зошиті, ніби ховав там щось важливе.
 Кабана ми закопали за сараєм. Земля промерзла так, що гнувся лом. Але під кіркою льоду ще жила млява глина. З мене зійшло десять потів, поки викопав яму. Запрягли Перуна, і він неохоче, відтягнув тушу. Він завжди спокійний, як монах, раптом злякався. До мертвого вепра не йшов. Виривався, фиркав, дрижав, ніби знав щось, чого ми ще не знали. Довелось задобрювати морквою, гладити по шиї. Заледве впросили. 
 Орест тільки стояв збоку, кульгавий, мовчазний.
— Ще бракувало нам, щоб вовки на запах падлі набігли, — буркнув він, закидаючи землю на тушу.
А у лісі звірини було дійсно повно. Я раніше якось не звертав уваги — мабуть, надто був у роботі. Але тепер щодня, щоранку, знаходив сліди тварин на узліссі.
— О, це рись. А це менші — від борсука, — коментував Орест.
 Я лише надіявся не знайти слідів кабана. А ще гірше — вовка чи ведмедя.
 Одного січневого ранку Орест сказав:
— Перемикаємось на пилораму. Стовбурів вистачить. Пора дошки робити.
Зі скаженим ревом вона завелася того ж дня. Диміла, гриміла — але чомусь той звук заспокоював. Рев пили був як заклинання — відганяв усе чужинське з лісу.
Орест показував, як правильно класти колоду, виставляти розмір, як стежити за всім — бо промах тут коштує пальця. (Він посвітив коротким мізинцем.) Потім носили свіжі дошки під навіс — на східний бік сараю. Там вони мали сохнути.
 Дні минали.
 Пригода з кабаном поволі остаточно затерлась у пам’яті. Та все одно я здригався, коли Луна вечорами раптом бігла в сніг і люто гавкала. Я поспіхом виносився за нею й тягнув назад до хати.
 Ночувала вона з нами — завжди на килимі біля обігрівача. Її рана затягнулась. Лишилась лише біла смужка шраму, там, де вже ніколи не виросте шерсть.
 То був період, коли я вважав що все нарешті добре і пригода з кабаном це буде єдина стресова пригода за всю зиму.
 Але... Але як виявилось я глибоко помилявся.
Однієї ночі в лютому, спочатку стало дивно, а потім я дізнався усе.
 Ми того вечора, зморені, просяклі бензином і тирсою, як завжди завалились на кухню. Спочатку вмивались по черзі — як заведено: перший — найбрудніший. Потім на нас чекала велика бочка з водою в коридорі, де купались.
 Я придивився до Ореста.
 Можливо, я просто звик — бачив його щодня. І лише тому не лякався. Але тепер... Він перестав голитись. Губи потріскані, очі глибоко запали в череп. Від нього тхнуло — ніби хворобою.
 Рана на нозі не гоїлась. Щовечора перев’язував її, а вдень час від часу тер литку — мабуть, свербіло.
Я налив Луні молока, зварив макарони, посмажив яйця.  Ми повечеряли мовчки. Потім лягли спати.
 І мені наснився дивний сон.
 Я купався в річці. Вода — чиста, як скло. Поруч пливла Луна, висолопивши язика. А трохи далі — Орест. Він тонув. Шалено молотив руками, захлинався.
Я підплив, намагався подати руку — але він відштовхнув мене.
 Я знову — вперто, з криком:
— Оресте, хапай! Ти ж тонеш!
А він тільки дивився. Сині очі — порожні. І йшов на дно.
 Я озирнувся. Недалеко — берег. Я вже хотів попливти туди…
 І раптом — серце тьохнуло. На березі сиділа мама.
 Сумна. Тихо хитала головою.
 Я прокинувся. Стримав стогін. Рукою стиснув овечий матрац.
 Я тут. Не в воді.
 Подивився на сусіднє ліжко.
 Порожнє.
 Мені захотілося пити. Голова гуділа, як ліс перед бурею. Я дійшов рипучою підлогою до кухні. За столом сидів Орест — при світлі лампи шурхотів ручкою в зошиті. Жовте світло падало на його руки, а на блідому чолі блищали бісеринки поту.
 Він помітив мене й закрив зошит. Кволо всміхнувся:
— Не спиться?
— Та трохи. Бачу, не одному мені, — кивнув я на зошит. — Що ти там весь час строчиш?
— Та так, анекдоти, — гмикнув він.
— Даси почитати?
— Згодом.
— А якщо серйозно? Там дев’яносто сторінок, ти вже половину вгатив. Це що — лист комусь?
— І так, і ні. Побачиш. Сідай, вип’ємо чаю.
Я сів за стіл. На наші голоси з’явилась Луна — повільно ввійшла й лягла біля печі.
— О, і наша рятівниця встала, — лагідно кинув Орест.
Закипів чайник. Я налив зеленого чаю. Орест повільно, ніби з останніх сил, сьорбав із чашки.
— Знаєш, — відкашлявся він, — малі собаки чомусь найвідважніші. Звідки в них та хоробрість, як думаєш, Артуре?
 Я задивився на Луну.
— Може, вірність. Інстинкт, чи просто... собача душа.
— Це в них у крові, — сказав Орест. — Що їй вартувало тоді чкурнути в хлів? Та нічого. Але вона лишилася. Для нас улюбленці — лиш шматочок життя. А для них ми — увесь світ. Тому вона й нас і захищала.
 Він знову кашлянув і потер груди. Обличчя було неприродно бліде, наче з воску. Я відчув той самий запах, що вже кілька днів стояв у повітрі — кислий, важкий. Від хвороби.
— Ти там пишеш про тварин? — тихо запитав я.
— І про них теж, — кивнув Орест.
Луна занила, замолотила хвостом по підлозі, ніби щось відчула. Я згадав про давню сварку.
— Слухай, Оресте… тоді, після нападу… я ж накричав на тебе. Хотів перепросити. Просто паніка, той кабан...
Він тільки махнув рукою.
— Ти тоді згадував Павла… Що з ним сталося? Раніше ж тут жив з тобою, так? А тепер тільки припаси возить.
Я замовк. Потім додав:
— І ще… мені здається, з цим місцем щось не так.
Орест довго мовчав. Нарешті відповів:
— Може, й справді краще розповісти тобі. А то пальці вже болять. Але спершу скажи: що ти знаєш про Павла?
Я намагався згадати:
— Та нічого особливого. Водій. Веселий дядько з хворою спиною. Твій колишній напарник. Все, що мені відомо.
— Хех, деколи здається, що це й усе, що я про нього знаю, — стиха сказав Орест.
Він задивився на свої вузлуваті пальці. Голос затремтів:
— Я помираю, Артуре.
 Мене ніби струмом шарахнуло.
— Що?.. Як?.. Чому?..
— Цить. Спочатку вислухай. Бо писати про це — довше, ніж казати. 
Він зробив ковток чаю, потер скроні.
— Це не почалося з мене, Артуре. І не закінчиться мною. Просто зі мною уже все вирішено.
Він зробив паузу, перевів погляд на вікно, за яким шелестів ліс.
— Ти питав про Павла. Про цей хутір. Про те, чому я тут, і чому нікуди не їду.
 Він вдихнув, довго мовчав. А потім — заговорив. І в тій розповіді було все: земля, кров, сніг, рики лісу, і правда, що жила між соснами.
 І я слухав, не перебиваючи…

 “Ми з Павлом познайомились у 89-му, на сезоні в Заволоці. Мені тоді було тридцять. Я ще був одружений, доньки — живі. Працював у школі вчителем фізкультури — списаний спортсмен із травмами, заробляв копійки. Шлюб тріщав. Дружина — з заможної родини, і вже тоді тягнуло її назад до батьків. Зібрала речі й повезла дівчат із собою.
 Щоб не втратити з ними зв’язок і мати змогу виплачувати аліменти які мене чекали, треба було заробляти. Тому й поїхав на сезонну роботу — яблука збирати в Заволоку. Паскудне село, гнилі люди. Але серед того гною знайшовся Павло — жвавий, веселий, із приколами на кожну паузу. Саме ті його жарти нас і здружили. Трималися купи з першого дня.
 Коли сезон скінчився, він каже:
— Хочеш нормальних грошей? Поїхали зі мною в гори. В ліс. Я в "Карпатлісмаші". Дерева валимо.
 Я недовго думав. У школі нічого не тримало, платили мізер. А тут — свіже повітря, грубі гроші, і, як Павло казав, "нічого не розвалюється від твоєї присутності". Я був міцний — спорт мене гартував, тіло ще трималось.
 Павло тоді вже рік тут працював. Хвалив природу, хвалив спокій. І, скажу чесно, мав рацію. Робота — хоч і тяжка, але чесна. Я звільнився, зібрав речі — і вперед. Майже як ти, Артуре.
 Кажуть, історія любить повторюватися. І те, що з нами сталося — з кабаном — ніби дежавю. Потерпи трохи, і сам зрозумієш чому.
 Я теж приїхав узимку. Павло вже стояв на пилорамі, дошки нарізав. Руки, ноги після перших днів горіли. А він — спокійний, як удав. Звик. Він, до речі, ще той субчик був, себе беріг. Аптечка — як у санчастині: знеболювальні, жарознижувальні, мазі, сиропи… навіть ампули з морфієм. А я — ні зубної щітки, ні бинта. Який був, такий і приперся. І зараз от... пожинаю.
 Жили ми тут, здавалося б, вдвох. Але ні. На краю хутора, в останній хаті біля лісу, жила стара баба. Я її побачив якось зимового ранку, коли тягли колоди. Стояла під воротами, кутаючись у хустку, мов привид. Павло пояснив: самітна, родини нема. Ми носили їй хліб, крупи. Вона, між іншим, і розповіла потім... усе.
 Але спочатку — про нашого "кабана".
 То була лисиця. Облізла, худа, як тінь. І зла — як чорт.
 Ми тоді вже трохи вільніше дихали: з роботою справлялись, графік надолужили. Вирішили постріляти в лісі — так, розрядитись. Зайшли далеко. Стоїмо, балакаємо — і тут тріск.
 Із кущів вилазить звір. Саме вилазить — задні лапи волочить, як ганчірки. Очі — чорні, мов вугілля, морда слинява, шерсть клаптями. Сказ. Я побачив — і зрозумів одразу.
 Ми почали повільно відступати, тримали двостволки напоготові. Але тварина — ніби на пружинах — кинулась вперед. На двох лапах, як проклята. І вчепилась Павлу в руку. Я вистрілив. Знесло пів черепа — вона впала. Але навіть так зуміла встромити зуби йому в спину, трохи вище пояса.
 Другий постріл — з переляку. Зніс їй голову повністю. Але й Павлу теж зачепив поперек. Він завив, як поранений звір. Не від болю навіть — від шоку. Від приниження, напевно.
Ми доплелись на хутір. Я витяг йому дробинки, промив рану. Сказав: "В лисиці точно був сказ. Треба в лікарню". А він тільки махнув:
— Оресте, я ж не дурень. На таку роботу без щеплення не їздять. Це ж ліс.
 І от тепер я розумію, наскільки тоді нам пощастило — і наскільки не пощастило мені зараз. Але, як я казав, мені вже байдуже, Артуре. Від долі не втечеш.
Та про це згодом. Бо була ще вона — стара.
Ти казав, що з цим місцем щось не так? Можливо, ти правий. Хоча я думаю, цьому хутору просто не пощастило. Занадто багато тут сконцентрувалося — тиші, холоду, смерті.
 Якось, коли Павло вже трохи оговтався після лисиці, і ми саме збирались додому з вахти, я відніс бабі Стефі залишки харчів. Не хотілося, щоб пропали. Вона, як завжди, подякувала, сіла на лавку, зморщена, мов стара слива, і почала розпитувати, як нам тут живеться.
 Я й розповів про ту лисицю. Про очі, шерсть, про скажену атаку. І тут в баби лице змінилося. Поблідла. Очі — наче в неї хтось лампочку всередині ввімкнув. Повільно сіла й прошепотіла:
— Невже знову...
 Питала, чи з Павлом усе гаразд. Я кивнув. Вона зітхнула й сказала таке, що тоді здавалося мені байкою. Але зараз...
Стара була з тих, кого люди остерігаються. Казали, що бачила те, чого не можна було бачити. Ще в молодості вона носила харчі лісорубам. І казала — за другою горою, де ліс густішає й смерека нависає, мов скеля, — колись був табір. Військовий. Радянський.
 Каже: вночі там горіли вогні, ревли сирени. Возили туди ящики, а вивозили... мішки. Тримали багато собак. Дуже багато. Потім усе зникло — різко, мов розчинилось у повітрі. І за рік після того — почалося.
 Перші скажені лисиці. Вовки, що не боялись багаття. Собаки, що кидались на тіні. Люди зникали без сліду.
 Вона говорила це тихо, дивлячись перед собою. А я, молодий і самовпевнений, слухав, кивнув — і пішов. За дверима ще й крутнув пальцем біля скроні.
 "Мовляв, старість — не радість."
 А тепер згадую кожне її слово. І мені чомусь уже не смішно.
 Я розказав про це Павлу і той теж лише стиснув плечима.  Але задумався. 
 Минуло тижні два після того лиса.
 Був останній день вахти. Павло вже остаточно підлікувався, ходив із перев’язаним боком, але норову не втратив. Знову носився, як підліток. І от того дня каже мені:
— Слухай, Оресте, пам’ятаєш, баба Стефа шось бурмотіла про той табір за горою?.. Ходім, зганяєм туди.
— Нащо?
— Та цікаво. Побачити, де ті КГБ-шники казна-що витворяли.
 Я хмикнув. Мені не дуже кортіло, але Павло вмів заводити. До обіду ще була пара годин, тож узяли по термосу, по “дуплетці” — на всякий випадок — і подались через другий хребет.
 Туди йшли десь із годину. Стежка стара, занедбана, майже не видна. І от, коли ми вже думали, що баба вигадала — побачили.
 За ялиновою смугою починалась вирубка. Суха, випалена. У центрі — бетонний майданчик. Все вросло в землю. Колючий дріт ще стирчав подекуди з-під снігу, ніби шрами. По кутках — іржаві стовпи з рештками ліхтарів. Праворуч — щось схоже на вхід до бункера. Двері приварені, а на них — ледве видна вицвіла табличка:

                                 “ОБ’ЄКТ №26. В/Ч 41783"

 Павло тоді аж присвиснув. Я зиркнув навколо. Було тихо. Аж занадто. Птахи не співали. Повітря — густе, важке. Ніби ліс не хотів нас тут.
 Павло рушив уперед, але я його зупинив:
— Досить. Ми бачили. Йдемо звідси.
І от тоді… Тоді я відчув. Ми не самі.
 Десь у кущах тріснула гілка. Потім ще одна. Ми обернулись — нікого. Але я бачив: Павло зблід, як стіна. Ми почали задкувати. І в ту мить — клац.
 Фотокамера. З дерева.
 Ми кинулись назад. Без слів. Біжимо — сніг по коліна, дихання, як пара з паровоза. Назад до нашого схилу. Відчуття, ніби хтось іде слідом. Ідуть, але не наздоганяють.
Уже вдома, на хуторі, скинули куртки, сіли, мовчимо. Через годину до нас приїхали.
 Чорна “Нива”. Двоє в цивільному. Без знаків. Без розмов. Один просто сказав:
— Там нє ходят. Даже з дробовікамі. Панятна?
 І все. Сіли й поїхали. А в мене досі мерзла шия.
 Тоді я вперше зрозумів, що баба Стефа не казала дурниць. І що звірі тут скажені не просто так. І що ми всі тут — у зоні. Але тільки нам про це не сказали.”

 Останні слова Орест ледве хрипів. Він спробував ковтнути чаю — не зміг. Відставив чашку й заплющив очі. Жувальні м’язи напнулися на скронях.
 Його розповідь усе ще вібрувала у повітрі. Я сидів навпроти — у піжамних штанях, із голим торсом. Піч у кутку гуділа, та по спині все одно повз холодок. У голові крутились думки, але я лише дивився, не кліпаючи. Погляд розпливався, як акварель під дощем — без форм, без кольорів, лише бліда пляма.
 Луна легенько гавкнула — і я здригнувся. Підвівся так різко, що в очах потемніло.
— Оресте! Той кабан… укус… У тебе сказ?!
 Він не відповів. Лише схилив голову на стіл. Дихав важко.
 У мене защемило під ложечкою. Усе склалося докупи: його поведінка, кволість, очі — вже не живі, а наче вимкнені зсередини. Думки виринали поодиноко, як постріли, а потім — як автоматна черга: лікарня, ліки, зв’язок, вакцина, хоч щось… Але ж чорт забирай, у нас навіть телефону немає! Що робити? Що робити?
 Луна відчула тривогу й жалібно загавкала. Я кинув погляд на неї — на боці білів шрам.
— А Луна? Оресте?.. Вона теж?..
— У неї все добре, — прошепотів він. — Павло її щороку вакцинує…
— А тебе ні?! — я підскочив. — Ти не вакцинувався? І це ти мені казав "у лісі — повно звірів"?!
Він мляво посміхнувся.
— Зараз уже пізно злитися… Після бою кулаками не махають. Допоможи мені…
 Простягнув руку. Я ступив крок — і завмер, ніби приріс до підлоги. Луна крутилася під ногами. Погляд Ореста метався, як загнаний звір.
 Груди судомно здіймались.
 Я намагався згадати все, що знав про сказ: укус, інкубація, слина, лють. У голові спалахнуло — слина. А раптом? 
 Спільна чашка? Ложка? Чи добре я мив посуд? Чи…?
 Я стояв, мов вкопаний.
— Не бійся, Артуре, — прохрипів Орест. — Ти здоровий. Я не бажаю тобі зла… Перші симптоми лише почались. Не збираюся тебе кусати. Хіба що ти хотів поцілуватися? — Він ледве скривився в подобу усмішки.
— Що ти несеш, старий… — трохи відтанув я.
— Допоможи мені дійти до кімнати. Звідти я вже нікуди не подінуся. Потім вимиєш руки, протреш усе спиртом. Але зараз — допоможи…
— Чому? Чому не сказав одразу? — вирвалося з мене. — Ти ж знав! Ти точно знав, що той кабан був скажений! Це кінець, Оресте! Ти розумієш, що… ти ж помреш!
 Він мовчав. Дихав важко. Тиша нависла, ніби й ліс затамував подих.
 Я згадав перший день на хуторі: той шкутильгаючий, буркотливий мужик, що здавався бидловатим. А потім — дерева, стовбури, коні, пилорама… І він — мовчазний учитель у цій дикій школі. Навчив тримати сокиру. Беріг мої пальці, коли я забував берегти їх сам.
 Я не мав права злитися.
 Підійшов. Його рука — гаряча, суха, наче горіла зсередини. Я допоміг підвестися. Повів до кімнати.
По дорозі він прошепотів:
— Принеси мій зошит. Хочу ще трохи… написати. Поки ще можу.