Розділ 3. "Собачий фатум"

 Правду кажучи, хутір не був моєю першою роботою. У чотирнадцять років я вже ганяв на будівництві. В райцентрі зносили старий адмінкорпус. З Матвієм тягали цеглу, подавали інструменти, бігали за кавою. Робота не важка, платили копійки, але для пацана то були перші гроші. Купив собі електронний годинник із зеленою підсвіткою — хвалився в школі, ловив заздрісні погляди.     Мама тоді ще жила, докоряла:
— Артуре, хоча б на ніч скидай його з руки!
— Та яке, мам, він режим сну відслідковує! — стукав я по циферблату, ніби техно-гуру.
 Вона сміялася, а тато підколював:
— А скільки до кінця літа лишилося не показує?
— Тату, ще ж тільки липень! — обурювався я.
 Батьки в мене були кльові. Тато — кмітливий, із жартами, що різали як бритва, а мама — добра, але з перцем, коли треба. Працювала швачкою на хутряній фабриці, ранками йшла, а вечорами зітхала: "Бідні тварини". Мухи за життя не вбила, навіть ту надокучливу зелену, що гуділа в кімнаті як літак. Завжди: "Артуре, відчини вікно, виженемо цю надокучливу!" Поки ми бігали по хаті,  наш рижий кіт Рудольф лежав на дивані й стріляв зеленими очима.
 Один із перших спогадів — його шершавий язичок, що лизав мої пальці від морозива. У мої 14 Рудольф уже був стариганом, якому мухи були до лампи. Кіт найбільше любив тата: поважно зустрічав із роботи, мостився на грудях і муркотів, мов трактор. Коли Рудольф здох від старості, він став передвісником біди. Ніби репетиція перед справжнім горем. Може і тому мама плакала найголосніше.
 А потім, коли закінчував школу, сталося те непоправне. Мама загинула. Нещасний випадок. Як завжди, перед уроками щипнула мене за щоку й чкурнула з дому, як лисиця. То був останній раз, коли я її бачив живою. Дивно тепер згадувати. Якби вона затрималася на хвилину, чи Рудольф крутився б під ногами, той день був би просто днем. Але зійшовся фатум, зірки чи ще якась космічна хрінь. Автівка — старий ВАЗ із п’яним дебілом за кермом — вилетіла з-за рогу, біля тієї самої будови, де я працював. Розтрощила її, як порцелянову ляльку.
 На хуторі, тримаючи ‘Урал’, я згадував маму. Її ‘бідні тварини’ звучали в голові, коли Луна гавкала в темний ліс.


                                                         ***


 Працювали ми дійсно важко.
 Того ранку, першого робочого дня, я прокинувся від хрипів пили за вікном і Орестових матюків. До будильника лишалося п’ятнадцять хвилин, надворі ледве сіріло. Я ступив у холодні капці, умився, почистив зуби. Після кави й бутера, натягнув куртку і вийшов у морозний світанок. Повітря кусало щоки, сніг хрустів під ногами, а смереки гуділи.
 Орест махнув рукою:
— Ходімо, покажу коней.
Ми пройшлися сніжною втоптаною стежкою до невисокої дерев'яної будівлі, з двостулковими, мов в ковбойських салунах дверима.
 Сарай пахнув смолою, старим деревом і гноєм. За огорожею стояли двоє: гнідий Перун, високий, м’язистий, із білою плямою на лобі, і менший сірий Травень, у яблуках, з норовливим поглядом. Гриви, припорошені інеєм, гойдалися, з ніздрів валила пара. Коні хрумкали сіно, переступаючи копитами.
— Красені! — гукнув Орест. — Попрацюємо, хлопці?
Травень фиркнув, ніби насміхаючись із наших планів.
— Знайомся, — Орест штовхнув мене до гнідого. — Це Перун, а це, — кивнув на сірого, — Травень.
Я погладив їх по гривах, відчуваючи жар під долонею.
— А я Артур, — шепнув, як пацан перед зірками.
Коні були красиві: лискуча шерсть, пружні м’язи, здоровий вигляд. Орест доглядав їх, як рідних. Він виліз на горище, скинув тюк сіна до ясел.
— Зараз на ділянку, — кинув він. — До обіду рубаємо, після — запрягаємо коней, тягнемо колоди.
— Як скажеш, — знизав я плечима.
 Вийшли із сараю, якраз почало сходити сонце. Я вчепився поглядом в стіну смерек попереду.
Дорога в ліс була встелена собачими слідами, що петляла поміж людськими. Орест кинув на санчата "Урал", менший "Штіль", сокиру, й пляшку води. Ми вирушили. Сніг, що припав за ніч, рипів під черевиками. Ззаду шурхотіли сани. Сонце, мов лінивий апельсин, продиралося крізь смереки, кидаючи міріади іскринок на білу землю. Холод бадьорив, але в тінях дерев щось чатувало. Я придивився. Луна вискочила з хащ, весело гавкаючи, і закрутила кола, махаючи хвостом.
 За десять хвилин Орест зупинився. Ми вийшли на галявину, де з-під снігу стирчали пеньки, схожі на зуби старого пса. Стояла глибока тиша, лише дятел стукотів. Сонячні промені різали крізь крони, падаючи на сніг, що блищав, як розсипаний цукор. Ліс стояв нерухомо і його подих холодив потилицю. Я постояв трохи, вдихнув морозне повітря. Не хотілося заводити пилу, руйнувати цю ідилію.
 Луна вибігла з-поміж смерек, ганяючи руду білку, що відразу кинулась на щонайближчий стовбур. Підійшов Орест, показав на ряд високих дерев, позначених червоною фарбою.
— Тримай пилу міцно, хлопче, — буркнув він.
Згодом пили заревіли, стовбури падали один за одним. Перше дерево я зрізав із криком "Джеррроонімо!", коли воно хилилося зі скрипом. Наступне пішло гірше — "Урал" застряг у стовбурі. Орест відштовхнув мене, вилаявшись, взявся витягувати. Я схопив сокиру, почав обрубувати гілки, що хрустіли, як сухарі.
 Коли пилу звільнили, сонце вже світило над головою. Я стягнув шапку, витер піт із лоба. Розпашілі, важко дихаючи, ми з Орестом плюхнулися на стовбур. Луна гавкнула вдалині, і ліс відповів тишею, що лягла на плечі, як тінь.
 Повернулися в обід на хутір, і вже тоді ноги гуділи, як движок. Пообідали вчорашнім гуляшем, що пахнув цибулею й дровами. Запрягли коней, і за пів години Перун із Травнем тягнули колоди по снігу до пилорами. Перун пихтів, як танк, а Травень фиркав, ніби посилав нас до біса. Шість ходок туди-сюди, і сонце почало багровіти, ховаючись за смереки. Тіні витяглися, ніби пазурі, небо затягли хмари, важкі, як Орестів погляд. "Вночі знову снігу навалить", — подумав я, втираючи піт на шиї.
 Перший день видався пекельним. Останні два стовбури притягли на подвір’я, де сніг змішався з тирсою в сіро-жовту кашу. Орест загнав коней у сарай, кинувши: "Даси їм потім сіна". Я стояв, стомлений авансом до весни, і мріяв, щоб ліс кінчився й почалася пилорама.
 Вона гнила прямо на подвір’ї, кривобока, вся в іржі. Стрічкова пила, що заводилася з п’ятого матюка, каркас, що скрипів, як дід. Довкола — обрубки, тирса, гнилі піддони. Коли її вмикали, вона ревіла так, що вуха глохнули, а тирса летіла, ніби сніг. Але пиляли рідко — тут рубали краще.
 Я витріщався на цю іржаву звірюку, топчучи кашу під ногами. Луна промчала, загавкала, кликала вечеряти. Її шерсть блищала від снігу, хвіст гойдався, як маятник. Ми, втомлені, як коні, зайшли в хатину. Піч гуділа, пахло картоплею й теплом. Я подумав про маму — вона б налила чаю й сказала, що втома лікується сном.

                                                    ***

 Дні тяглися, а мокрий сніг все падав ночами. Ми рубали смереки, тягали колоди кіньми, пили каву з термоса. Сніг рипів, вранці, але ввечері тьмянів, як Орестів голос. 
 Перун тягнув, пихтячи, а  травень раз скинув колоду в кювет. Орест крикнув:
— Начальство куби рахує, а він грається!
Я гмикнув, гладячи Травня. 
— Він просто з характером.
Луна як завжди ганяла білок і  ворон, що каркали з гілок, ніби сварилися. Хвіст крутився як пропелер, коли підбігала до мене. Ми з нею добре здружились. Ввечері вона грілася біля печі, а ми жували картоплю з салом. Орест розказував, як стріляв лисиць із Павлом,а я думав про маму — їй би теж Луна сподобалась. 
— На вовка схожа правда ? Жартував Орест, кидаючи їй скоринку. 
— Хіба що, міні вовк. — Засміявся я. 
 Луна гавкнула ніби підписалась.
 Загалом все було добре, все було як завжди. Хутір гудів: піч тріщала, у сараю пахло кінським потом. "Урал" глох, Орест лаявся на лісгосп. 
 Одного дня на Свят-вечір, приїхав Павло, мовляв й так дома самий сидить як гриб під дощем. Діти й жінка за кордоном. Привіз припасів й листа від батька. Тато писав про сніг якого навалило, я лише стиснув зуби.
— Лісгосп давить, буркнув Павло. 80 кубів до весни конче здати. 
— Здамо. — Відповів Орест, — Кажи хай не хвилюються. Наступного місяця солярки підвези. Пила п'є як суха земля.
 Свят-вечір був тихий, аж незручно. Навіть вітер не шарпав хижу, ніби соромився. Вдень не працювали — так заведено. Тільки підкинули дров у піч, посунули стіл ближче до вікна, промовили молитву і сіли вечеряти.
 На столі — кутя, картопля в мундирах, банка шпротів, і самогон — замість кагору.
 Луна лежала біля печі, тільки вухом водила.
Орест взяв хліб, переламав. Половину подав мені. Другу кинув Луні.
— Свят-вечір, — сказав він. — Хоч який, але наш.
Я кивнув. Тиша була така, ніби хтось слухає. Десь у сараї гудів генератор. Лампа тремтіла, як старий священик, що забув молитву.  
 Я дістав татового листа. Перечитав знову. Ще тато писав, що болить шлунок, що солярка дорога, і що сумує. Але я бачив між рядків  — він просто старіє. Без мами він засохнув, як гілка в січні.
— Мама б засвітила свічку, — пробурмотів я.
— І змусила б тебе співати колядки, — гмикнув Павло.
Ми мовчали. Смереки за вікном ніби щось шепотіли, і той шепіт не був людський. Луна раптом піднялась, подивилась у двір.
— Лисиця, — сказав Орест, не дуже впевнено.
 Вечір тягнувся, як дим із комина. Самогон не грів тіло, лише печінку. А сніг повільно сідав на дахи, вкривав цей хутір білою ковдрою, аби ніхто не бачив, як ми сидимо й чекаємо... самі не знаємо чого.

                                                      ***

 До Нового року ми притягли ялинку, криву, чисто як жарт. Луна гризла гілки, гірлянда блимала, ніби вмирала.  Орест налив самогону.
— За легку зиму, — буркнув він.
— За Луну, — додав я, дивлячись, як вона крутиться.
Ліс за вікном темнів, знову падав сніг, але хащі шепотіли, ніби чатували.

                                                      ***

 Запах — дивна штука. Він хапає тебе за горло й тягне крізь роки, як машина часу. Ідеш вулицею, вдихаєш аромат свіжих булок чи квітів із клумби, і враз — ти не тут. Мороз перестає кусати щоки, руки й ноги меншають, і ось ти сидиш за кухонним столом у бабусі. Повітря п’янить лимонним печивом і рум’яними булочками. Крізь сонячні брижі видно, як бабуся чаклує біля духовки. А ти мружиш очі, п’єш холодне молоко й чекаєш смаколиків.
 Так, запах — це кайф. На мить він повертає той ніжний трепет минулого, змушує всміхнутися. Усе моє життя — це запахи. Кажуть, нюх живе асоціаціями, і я згоден. Тільки не всі асоціації потрібні. Є такі, що змушують живіт скрутитися, долоні спітніти, а голос тремтіти. Або, як у моєму випадку, хапати ноутбук і писати.
 Запах старого бензину від "Уралу", яким я тоді просяк, намертво в’ївся в мене. А ще кров — багато крові, з кислим металічним душком, що липне до ніздрів. Ці запахи не відпускають. Вони тягнуть назад, до того дня, коли все пішло шкереберть.
 Новорічний ранок кусав пальці морозом, сніг тріщав під черевиками, як кістки. Його навалило стільки, що вдосвіта довелося розчищати стежку до сараю з кіньми. Я добрався до двостулкових дверей, краєм вуха чув, як Перун фиркає, а Травень гризе ясла, ніби лається.
За п’ятдесят метрів, де починалися поодинокі ялини, показався Орест. Він тягнув сани з "Уралом", пила знову захрипла й здохла.
— Гівно техніка! — кричав він, витираючи піт із лоба. Сьогодні він збирався рубати в лісі сам, а мене лишив на господарстві наводити лад.
— Та як же так! Це ж "Урал"! — гукнув я, підколовши.
Біля Ореста насторожено бігла Луна, її вуха тремтіли, очі блищали, як іскринки. Чомусь було надто тихо. Раптом вона завмерла й насторожено прислухалась.
 Мені зненацька скрутило живіт. Травень заіржав із сараю — різко, тривожно. Луна загарчала й почала лютувати, гавкаючи так, ніби побачила самого диявола.
 Орест миттєво розвернувся. У лісі позаду щось тріснуло, ніби зламалась товста гілка чи впало дерево.
 Я рушив у їхній бік. Серце вже билося як бубон. Луна шаленіла, її гавкіт сипався на сніг, мов град.
— Що там за чортівня? — гукнув я до Ореста, обережно наближаючись.
 Він мовчав. Стояв спиною до мене, повільно відступаючи. Ще один гучний тріск — у вітроломі щось велике й розлючене проривалось до галявини.
"Ведмідь", — майнуло в голові. "Ще й, мабуть, здоровенний..."
— Орест! Кидай сани, хапай Луну — і в хату! — знову закричав я.
 Нарешті він озирнувся. Його погляд — холодний, стриманий.
— Не сси, малий, — бадьоро кинув він.
"Ага, знову лисиці?"
 Між дерев майнула величезна темна тінь. Пролунав короткий, глухий рев. У мене по спині побіг мороз.
 Луна, як вихор люті, кинулась у ліс — пронизливе гарчання заповнило тишу.
 І тут на галявину вирвався він. Очі — чорні, мов безодня, ікла — мов списи. Дикий вепр. З пащі капала тягуча слина, наче він щойно розтерзав когось.
 Він зупинився, голосно захекав, хрипко рохкаючи.
— Артуре! Рушницю! — заволав Орест.
 Далі — ніби кадри з фільму, що змонтували наспіх.
 Я почув Ореста. Я чув його голос. Але жах приклеїв мене до снігу. Я стояв, мов кролик під променем світла.
Мить тривала десятки секунд, але адреналін зробив з неї повнометражне кіно.
 Кабан, з диким ревом, рвонув на Луну. Вона стрілою врізалась у темряву, кидаючись навперейми.
 Удар. Вепр повернув морду — Луна відлетіла на кілька метрів. Сніг забризкала яскрава кров.
— Луна!!! — заревів Орест. — Дідько, тікай! ТІКАЙ, ЛУНО!!!
Собака заскавчала, відбігла, шкутильгаючи. Кабан повернувся на голос і кинувся до Ореста.
 Я хотів кричати. "Стережись!" чи "Вважай!" — та з горла вилетіло лише якесь булькотіння.
 Вепр з усією люттю вгризся в литку Ореста. Той лише коротко зойкнув — і впав. Кабан, рив сніг ратицями, рвав йому штанину, угризаючись у м’ясо.
 Луна, побачивши це, з останніх сил кинулась на кабана й вчепилася в його задню ногу. Звір лиш на мить відволікся. Але цього вистачило щоб Орест відповз трохи назад. Кабан розвернувся, рвонув мордою — і Луна завизжала.
 Ікло проштрикнуло її бік, як ніж м’ясника. Кров, мов червоне вино хлюпнула на сніг.
 Я пошепки простогнав:
— Ні, Лунка... Ні...
— ДВОХСТВОЛКУ! — заревів Орест. — НЕСИ ДВОХСТВОЛКУ!!!
 І тоді мене пробило. Я нарешті зрозумів, де знаходжусь. Ноги відірвались від снігу, і я, мов дикий олень, кинувся до хати.
 В голові — Луна, її шерсть, перемазана в кров.
 Влетів у кімнату, схопив рушницю над ліжком, пальці тремтіли, перевірив набої — заряджена, слава Богу.
Назад — на подвір'я, по снігу, риссю кинувся до Ореста.
Кабан уже не займався ним. Він бісився, рив сніг, готувався знову нападати. З сараю долинало божевільне іржання коней.
 Луна лежала, ледве жива, мляво махаючи хвостом. Її кров танула сніг.
 Я майже плакав.
 Вепр рвонув до Ореста.
 Я підбіг, встав між ними, підняв рушницю.
 "Господи, тільки не схибити. Якщо осічка — розпанахає як кролика."
 Постріл. Гучний. Смерть, одягнена в звук. 
 Ліс на мить завмер. З найближчих дерев злетіли ворони.  Влучив! Серце затріпотіло як пташка. Кабан зарохкав, похитнувся, але не зупинився. Кров почала текти з глибокої рани під оком.
— Ще! Стріляй ще! — захрипів Орест. — З ним щось не так! Він не втече!
 У роті — сухо. В повітрі — запах пороху й крові.
 Я ковтнув слину, знову прицілився.
 Кабан мчав на мене мов локомотив. Передсмертна агонія — сліпа і люта.
 Я натиснув спуск. Другий постріл. Контрольний.
 Вепр захитався, ще кілька кроків — і гепнувся в сніг просто переді мною. З пащі вирвався хрипкий, булькітливий видих. Один. Другий. Тиша.
 Його мертве, чорне око втупилося в сіре небо.
 Я опустив рушницю. Коліна здригнулись — і я впав у на землю.
 Я лежав у снігу, може, хвилину, хапаючи повітря. Що щойно сталося? Звідки взялося це чудовисько? Пульс гудів у скронях, ніби дзвін. Підвівся — скрізь на снігу багряні плями, ще теплі. Збоку, тримаючись за ногу, застогнав Орест.
— Ти як? — видавив я, голос дрижав.
— Роздер мені литку, але викараскаюсь, — відповів він, силкуючись усміхнутися. — Допоможи малій, — кивнув на Луну.
 Вона лежала в червоній калюжі, бік ледь здіймався. У моїх грудях усе стиснулося. Я кинувся до собаки, впав навколішки. Краєм ока побачив, як Орест, шкутильгаючи, потягнувся до саней за курткою. Луна слабо ворухнула хвостом, підняла голову, подивилась мене. Захисниця моя. Вона помирала… Я це відчував. Але не міг цього дозволити. Тільки не знову. Перед очима майнула машина, що вилітає з-за рогу.
  Я зірвався, рвонув до Ореста, вихопив куртку. Обережно поклав Луну на неї, як ледь живу ляльку, загорнув. Влетів до хати, поставив її біля теплої печі. Орест увійшов слідом, хрипко дихаючи, кинув рушницю у кут.
Я схопив аптечку. Кинув Оресту йод, собі взяв перекису.
— Треба… промити рани… — бурмотів я, гублячи слова.
 Луна ще дихала. Розгорнув куртку — на боці зяяла рана, ніби розкриті губи. Притиснув бинт, зупиняючи кров. Луна тихо заскімлила. "Терпи, мала, терпи, я не дам тобі піти", — шепотів я, горло стискало.
— Треба шити, — прохрипів Орест. — Інакше їй кінець.
— Шити? Як…? Я не вмію! — застогнав я, паніка душила.
— А я вмію. — Він звівся на одну ногу. — Допоможи зняти ці ганчірки.
 Його штанина висіла клаптями, темна від крові. За п’ять хвилин я допоміг Оресту зрізати те що залишилось від штанів. Він залив литку йодом, туго замотав бинтом, скривився від болю.
— Потім заштопаю себе, — буркнув він. — Спершу мала.
Ми обережно перенесли Луну на стіл. Орест вимив руки з милом, узяв ножиці. У коробці з-під печива знайшли найменшу голку й тонку нитку.
— Тримай її, — тихо, але твердо сказав він.
 Руки тремтіли, але я кивнув. Луна лежала нерухомо, ледве дихаючи. Я гладив її по голові, очі пекли від сліз. Орест нахилився над раною, голка блиснула в його пальцях, як крихітна зірка.
 Згодом він підвів голову й кивнув. Я обробив шви перекисом, руки ще дрижали. Кров зупинилась. Луна дихала — слабо, але жива. На душі відлягло. Найгірше позаду. Вона житиме.
 Я видихнув, ніби повернувся на землю. Глянув на руки — липкі від собачої крові. За вікном, у снігу, сіріла чорна туша кабана. "Повно наглих лисиць", — згадав я слова Матвія. А про диких вепрів він не попереджав?
 Цей кабан був лютий, як сама смерть. Я ніколи не стикався з дикими звірами, тим паче з такими — первісними, шаленими. Найгрізніше, що я бачив у свої дев’ятнадцять, — це льоха Карта в селі у бабусі. Велика, неповоротка свиня, лінива й не страшна. Хоча, пам’ятаю, я її побоювався — особливо після того, як вона роздерла півня, що забіг до клітки. Від нього лишилося лише кілька пір’їн. А тут — скажений кабан, що вилетів із лісу й шматував усе на своєму шляху. Невже це реінкарнація Карти, дика й невблаганна? Що було б, якби рушниці не було під рукою? Я не хотів уявляти. Кабан розірвав би Ореста на клапті. Він би точно помер. А я? Сховався б у хаті? Чи вискочив би на коня, щоб відігнати ту мару? А Луна… вона ж іще дихала.
 Думки спалахували в голові, як феєрверки. Серце знову загупало в скронях. Може, ну його, цю роботу? Цей Богом забутий хутір? Праця тут — як на каторзі, ніби в тайговому Бамлазі. А тепер ще й дикі звірі нападають ні з того ні з цього. Що наступне — ведмідь?
 Я звівся зі стільця, закрокував кухнею. Орест косо глянув на мене, запалив цигарку. Після всього він залишався спокійним, ніби нічого не сталось. Я вирішив: забираюсь звідси, щойно Луна видужає. Може, навіть заберу її з собою. Тато тільки зрадіє. Я глянув на неї — лежала на куртці біля печі, тулуб перемотаний бинтом. Ніби відчувши мій погляд, вона підняла голову й слабо ворухнула хвостом.
 Орест теж подивився на Луну.
— Рятівниця наша, врятувала мене від звіра, — лагідно промовив він.
— Звідки взялась та почвара? — вигукнув я. Злість закипала в грудях.
— Не почвара, а кабан, хлопче. Я не знаю, звідки він узявся. Але ми працюємо в лісі, а не в офісі, — спокійно відповів Орест.
Його тон дратував ще більше.
— То це тут нормально? — загримів я. — Сьогодні рубаємо дерева, а завтра відбиваємось від звірів?
— Артуре, я на цьому хуторі десять років. Спершу їздив вахтою, сезонно. Потім із "Карпатлісмашем" домовився тут жити. Працюю круглий рік, і повір, бачив не таке, — протягнув він, у голосі бриніла втома. — Думаєш, у Павла спина болить лише від роботи?
— Я… не знаю, — розгубився я, згадка про Павла збила з пантелику. — Але я їду додому, — твердо сказав я.
— Роби, як знаєш, — знизав плечима Орест. — Норму до весни й так не заготовимо.
 Його погляд був байдужий, відсторонений. Сині очі на мить зустрілися з моїми. У них промайнуло щось — ніби він знав більше, ніж казав.
 Я промовчав. Втома накотила, як туман. Умив обличчя й руки теплою водою, налив Луні молока в мисочку й пішов до кімнати, грюкнувши дверима. Приліг на ліжко й за хвилини міцно заснув. Прокинувся, коли день уже згас, а за вікном темнів вечір. Голова гуділа, ранок здавався страшним сном. Вийшов на кухню. Орест сидів на тому ж місці, у чистому одязі, зосереджено щось записуючи в коричневий зошит.