Розділ 2. "Хутір Вовчий Вітер"

 Я задрімав у холодній, незатишній кабіні. Двигун гудів, двірники поскрипували, змітаючи сніжинки з лобового скла. З радіо на панелі бубонів синоптик про початок зими й "теплий грудень". Вікно з боку водія було трохи прочинене, і в кабіну тягнуло морозом упереміш із сигаретним димом. Павло курив, пускаючи хмари, що осідали на моєму светрі. Мене нудило від смороду, але, будучи інтровертом, я мовчав. Та й не хотілося базікати.      Ми їхали в тиші.
 Незабаром дорога, де ще можна було розминутися з іншим ЗІЛом, звузилися до кількох метрів. Гілки сосен, що нависали обабіч, чухали синю кабіну. Павло викинув недопалок, закрутив вікно й притишив радіо, звідки вже ревів "Океан Ельзи".
— Ну що, кажеш, будеш дерева рубати? Йо? — кинув він, зиркнувши на мене.
— Та буду, — несміливо буркнув я, тулячись до вікна.
— Робота не з легких, мужичку, — він каркнув, ніби ворон, і ткнув пожовклим пальцем собі в поперек. — Три грижі! Ой, не з легких...
 Я видав хрипке "ого" й затих. Не знав, що відповісти, і як взагалі розкрутити цю бесіду. Мовчанка повисла хвилин на п’ять. У кабіні нарешті потепліло, і задубілі пальці на ногах почали відтавати.
— Гм... Матвій казав, ви привозитимете їжу щомісяця? — нарешті вичавив я, щоб хоч якось розворушити тишу.
— Матвій? А, Ігоря малий? — перепитав Павло.
— Ага.
— Та буду привозити, як усе буде путньо, хлопче. Надіюсь, ти набрав досить харчів? Йо? — він скоса зиркнув, розтягуючи посмішку. Любив, видно, підколоти зеленого пацана.
— Та не дуже, якщо чесно, — зізнався я, відчуваючи, як напружуюсь. Ніколи не вмів розрізнити, коли такі, як він, жартують, а коли серйозні. А ще це його "йо" — ніби квочка кудкудакає.
— Йой, ти вже напудився, га? — Павло зареготав, оголивши пожовклі зуби.
Я вирішив не відставати:
— Ну а як? Ви що, не знаєте, на чім пила найкраще працює? Не лише на бензині. — Останнє  я єхидно пробурчав.
— І на чім? — він підняв брову.
— На шашликах звісно! Який з мене лісоруб, якщо голодний буду?
 Ми гучно засміялися, і кабіна ніби трохи повеселішала.
— Нам ще довго їхати? — спитав я, коли сміх стих.
— Нє, ще з пів години, — Павло кивнув кудись уперед, де пагорб білів у снігу. 
— За тим горбом, трохи вниз — і вже Вовчий . То ти на всю зиму з Орестом?
— Виходить, що так, — я знизав плечима
— Нормальний мужик, роботяга, — сказав Павло, але погляд його раптом потьмянів. — Не знаю, як він іще копита не відкинув із цією роботою. Але ти на нього не дивись, не рви жили. Бо матимеш гвозді в хребті, як я. Всіх грошей не заробиш, хлопче.
— Звісно, — кивнув я, а в голові закрутилося: "Може, я й справді переоцінив свої сили?"
— До речі, — Павло простягнув мозолясту руку, — я Павло.
— Артур, — відповів я, потиснувши її.
 Ми їхали ще з пів години. Сірий ранок, що почав мій день, давно змінився пообіддям. Сонце пробивалося крізь важкі хмари, і я нарешті розгледів припорошені снігом гірські хребти. Вони лежали попереду, ніби велетенські звірі, що спали, вигнувши горбаті спини.
Дорога лишалася вузькою, і тепер ми то дерлися вгору, то скочувалися в низини. Наче до зірок — і назад у тінь землі. Перевал за перевалом, вдих вершини, видих прірви.
— Файно тутка, що не кажи, — тихо протягнув Павло, дивлячись на ліс.
— Це точно, — кивнув я.
Я при відкрив вікно, вдихнув холодне хвойне повітря. Сніг перестав падати, і я очуняв, усміхнувся лісу, відчув приплив сил.
— О, чую, Орест не сидить без діла, — кинув Павло.
 Я вистромив голову з вікна, але, крім гулу ЗІЛа, нічого не розчув. Минуло ще кілька хвилин, і ми вибралися на пагорб. Край дороги стояв старий дерев’яний щит, на якому смоляними буквами було виведено: "Вовчий Вітер". Попереду, у долині, ніби в котловані серед стін смерек, причаївся хутір. Я нарахував сім хат, тісно притиснутих до лісу. Здалеку виднілися повітки, трухляві  паркани й задвірки, що тулилися до дерев’яних будиночків.
 На найближчому обійсті, куди гуркотів наш ЗІЛ, стояла гостроверха хатина, пилорама й кілька сараїв. За метрів двадцять я помітив чоловіка, що орудував бензопилою. Він зосереджено різав здоровенну колоду, і пронизливий звук розносився долиною. Павло заглушив двигун, і ЗІЛ стих. Я глянув на хутір, і в грудях щось стиснулося. Ми приїхали.
 Вибравшись із кабіни, я потягнувся й струсився від холоду. Раптом до ніг метнулася бліда тінь і загавкала. Я здригнувся, розгледівши внизу дрібну собаку. Її жовто-бліда шерсть вирізнялася на снігу. Собака ревно гавкала й намагалася цапнути мене за черевик.
 Павло засміявся:
— Ади, яка злісна! Не бійся, Артуре, не вкусить. Вона з усіма новенькими так, ти поки чужий. Хаха.
— Фу, Луна, фу! — долинув низький голос з двору.
До ЗІЛа важкою ходою наближався чоловік середнього зросту. Він припадав на одну ногу, викинув недопалок у сніг, зняв синю кепку й витер спітніле чоло. Його пошарпана куртка й хромота нагадали мені Джона Сільвера з "Острова скарбів".
 Луна не вгавала. Я згадав про крекер у бічній кишені наплічника й кинув шматочок у сніг. Вона гавкнула ще раз, обнюхала його, зиркнула в сторону  господаря й підозріло втупилася на мене чорними очицями.
Чоловік підійшов і привітався з Павлом.
— Шо ж ти така сердита? — грізно буркнув він до Луни. Вона відразу заметляла хвостом.
— Це ж свої. 
Він помітив крекер біля її лап і лагідно гмикнув:
— Можна, можна.
 Луна захрумтіла. Чоловік повернувся до мене, серйозно кивнув:
— Здоров, напарнику, — простягнув шершаву долоню.
Я потиснув її, відповів:
— Вітаю.
— Я Орест, — кинув він і попрямував до кузова ЗІЛа.
— Артур, — розгублено гукнув я йому вслід.
Павло тим часом зрізав мотузки, що стягували брезент. Орест підійшов з іншого боку й почав стягувати накриття.
— Є чогось доброго? — гукнув Орест.
Павло, через шурхіт брезенту, відповів не одразу. Вони зняли зелений матеріал, відкриваючи мішки з провізією.
— Як завжди, — вишкірився Павло, киваючи на сітки й ящики. — На місяць має вистачити.
— Надіюсь, не сама бульба? — буркнув Орест. — М’яса трохи дали?
— Пару курей і чверть свині,  Можете варити холодець.
Він зиркнув на мене й усміхнувся. Я хмикнув у відповідь.
— А ще дві сітки картоплі, макарони, п’ять кіло гречки, консерви, коротше, розпакуєте й побачите.
Орест окинув кузов господарським оком і повернувся до мене:
— Малий, метнись наверх, подавай усе сюди. Бо цей інвалід поки вилізе, то вечір настане, — він кивнув на Павла.
 Павло закотив очі й гучно зареготав:
— Ну, хто б говорив!
 Наступну годину я в поті чола тягав ящики й мішки до краю кузова, а Орест відносив їх у сарай біля хатини. М’ясо він заніс у хату, а мені велів тягти решту в сарай. Павло стояв біля ЗІЛа, тер поперек і курив, струшуючи попіл із пожовклої цигарки. Луна весело гасала під ногами.
 Над хутором вечоріло. Із останнім ящиком в руках я зупинився біля сараю й задивився на тьмяне небо. Сонце червоною щокою торкалося гострих смерек, а повітря пахло тирсою й хвоєю. Чисте, холодне, ніби на курорті. Якби не три місяці важкої роботи попереду, я б точно захотів тут зависнути без тривог і обов’язків. І думка про Павлові грижі, що вигулькнула в голові, також додала гіркості.
 А ще Орест. Серйозний, не надто привітний. Чи вдасться з ним потоваришувати? Знаючи себе, я хвилювався. Треба буде першим починати балачки, бо коротати дев’яносто днів у понурих мовчанках — не варіант. "Надійся на краще, готуйся до гіршого", — любив повторювати батько. Так я роздумував у той перший зимовий вечір.
 ЗІЛ заревів — я отямився. Із хатини вийшов Орест у заляпаному фартухові, витираючи руки.
— Не висни, хлопче, — кинув він. — Кидай ящик у сарай і йдемо вечеряти.
 Він кивнув на прохід позаду. Тут підійшов Павло.
— Я погнав, не хочу до ночі застрягти, — сказав він. — Снігу не обіцяли, але дорога, сам знаєш...
— Там нема чвертки свині, — дорікнув Орест.
— Та стане вам тієї їжі! — гукнув Павло. — Я ж за місяць приїду, зразу після Нового року, а може й на Святвечір загляну.
 Орест нарешті всміхнувся:
— Будемо чекати. 
Павло зиркнув на мене:
— Підійди, хлопче.
 Я підійшов. Він показав на іржаву пилораму, що темніла в тирсі.
— Бачиш її? А смереки позаду?
— Ну так.
— Дивись, щоб цей "стахановець", — він махнув на Ореста, — щось залишив до весни для роботи. А то йому дай волю — весь ліс вирубає.
— Гаразд, не дам, — хмикнув я. —Вирубаємо тільки половину.
Павло ляснув мене по плечу. Орест гукнув:
— Давай, не жуй шмарклі, бо вечір застане в дорозі.
— Тікаю! — засміявся Павло, підняв руки й пішов до ЗІЛа, що гуркотів, пускаючи клуби диму в сутінки.
 І раптом я зрозумів — нас залишилось двоє. Просто з пилорамою, лісом, трьома місяцями, і ще бозна чим перед собою.

***

 На вечерю був гуляш із свининою й овочами. Ми з Орестом сиділи в тісній кухні за дерев’яним столом і мовчки їли. Жовта лампочка гуділа над головою. Орест, як виявилось, вмів добре готувати. Під столом лежала Луна, пильно стежачи, як ми орудуємо ложками. Іноді він кидав їй шматки м’яса.
 Кімната пахла смажениною, цибулею й свіжими дошками столу, ніби щойно відшліфованого. Скрипуча підлога, вузькі стіни з полицями, заставлені пакетиками й банками з написами. На темній тумбі — стара електроплитка з чорним нагаром, а в куті — кахельна піч, де потріскували дрова.
 Наївшись, я розвалився в кріслі й задивився у вузьке вікно. Надворі уже добряче потемніло, видно було лише обриси смерек, що гойдалися від вітру. Ми не говорили — мабуть, обидва вирішили, що балачок на сьогодні досить. Тільки тріск полін, легке дзинчання старого холодильника в коридорі і віддалене тарахкання генератора в сараї порушували тишу.
 Я помив тарілку й пішов у кімнату, яку показав Орест. Вона була затишна: два залізні ліжка з кучерявими матрацами, бурштинового кольору дерев’яні стіни, вікно на подвір’я з іржавим парканом. Над одним ліжком, застеленим ковдрою, на цвяху висіла двохствольна рушниця, причеплена за потрісканий ремінь. Я відразу згадав свій "кинджал" у рюкзаку й слова Матвія про лисиць. По центру, на ворсистому червоному килимі, гудів обігрівач, розливаючи тепло.
 Стомлений і ситий, я впав на вільне ліжко. Що б не чекало завтра, це буде завтра. А поки я тут, на матраці з овечої вовни, провалювався в сон.
 Раптом Луна загавкала й рвонула надвір. Я підскочив на ліжку, в голові запаморочилось. Серце загупало, і я кинувся на кухню.
 Орест спокійно сидів за столом, чистив яблуко.
— Щось вчула, — протяг він, не глянувши на мене. — Може, рись чи кабан лазить.
Я ковтнув слину.
— Ліс, хлопче, звірини повно, — додав він. Кинув мені яблуко. — Сідай, розплануємо на завтра наш день.
Я плюхнувся на крісло навпроти Ореста.
— Яким макаром тебе сюди занесло? — запитав він, відрізаючи ножем шматки яблука й кидаючи до рота.—"Карпатлісмаш" платить непогано, але робота ж не твоя. Студент, напевно?
— Закінчую технікум, — коротко відповів я, вкусив яблуко. Солодке, соковите.
— І хто з тебе вийде? — Орест жував, поглядаючи на мене.
— Інженер-електрик.
— Мгм, перспективно, — гугнявив він. — Розетку вже ставити навчився?
— Пфф, та це легкотня, — кинув я з усмішкою. Озирнувся. — До речі, тут усе від генератора працює?
— А ти не чуєш? — ухмильнувся він, кивнув на глухе тарахкання надворі.
— Чую. Багато солярки жере?
— До весни вистачить.
 Орест важко зітхнув і повільно підвівся, скривився від болю. Я помітив, що на правому мізинці бракує фаланги. Він підійшов до умивальника, вимив ніж і заговорив:
— За зиму треба вісімдесят кубів деревини заготовити, якщо хочеш добру копійку. Це норма. Лісгосп позначив дерева, які можна валити. Завтра покажу. Тільки не рубаємо зайве, бо штрафують.
"Ніби я рвуся косити все підряд", — подумав я.
— Потім до пилорами, на дошки, — продовжував він. — Коні в сараї, завтра запряжемо.
— Коні? — вигукнув я. — Тут ще й коні є?
Орест зиркнув на мене, як на ідіота.
— А як ти збирався стовбури тягати? Руками?
 Я знітився, відчув, як вуха горять. 
— Кіньми тягнемо колоди до пилорами, — пояснив він. — А після Нового року, може, трохи пізніше, перейдемо на дошки. Готуйся, перші тижні будуть важкі. Зате потім легше, можна буде курити бамбук.
— Далеко в ліс заходити? — поцікавився я.
— Наш шматок недалеко, метрів двісті вглиб. Але як навалить снігу, і ті метри будуть не мед, — пробурмотів Орест, потираючи поперек.
 Я задумався. Досі уявляв роботу простіше: завів пилу, зрізав смереку, пішов до наступної. Обід, вечеря, книга в ліжку(я прихопив пару романів у м’яких палітурниках).Сон, новий день, і по колу. Такий собі день бабака, за який ще й платять. А тут норми, куби, пилорама, коні…Це було трохи інше ніж я собі уявляв. Я зітхнув і почухав потилицю.
 Орест кудись вийшов і за мить притягнув здоровенну бензопилу. Луна вбігла за ним, гаснула до моїх ніг і замолотила хвостом. Я погладив її по загривку.
— Урал! — гордо вигукнув Орест. Луна аж виструнчила вуха. — Не те що ваші "Штилі" чи як їх там. Ця подруга нас витягне.
 Він лагідно глянув на пилу й почав знімати ланцюг.
— Але ланцюг треба наточити.
Луна принюхалася до моїх пальців і легенько цапнула. Я кинув їй шматок булки зі столу. "Вже не чужий?" — посміхнувся про себе.
— То ти не сказав, нащо тобі ця робота, хлопче, — Орест повернувся до теми, копирсаючись у пилі. — Студент, грудень надворі, а ти тут. Не на парах мав би сидіти? 
І саме тут, чомусь я відчув, що з цим дядьком порозуміюся. Грубий, відлюдкуватий, але цікавий. Чимось нагадував батька — може, тим, як кривився?
— Та в мене останній дзвоник відгудів,— відповів я. — Зима вільна. Весною практика в РЕМі, влітку — захист диплома...
— Дзвоник узимку? — Орест підняв брови. — Цікаво.
Він копирсав ланцюг викруткою, а я продовжив:
— Такий технікум, що вдієш. А бабки треба. Хочу за кордон чкурнути, заробити нормально. І батькові життя полегшити.
— А мамі? 
— Мама померла, — тихо відказав я. — Ми з батьком удвох справдовуємось.
— Правильно робите, — Орест підвів очі, кивнув.
Запала тиша. Луна заскімлила, нагадавши про себе. Я почухав її за вухом.
— Що, пані? Вже подружилася з Артуром? Файний хлопець, правда?— усміхнувся Орест.
 Луна ствердно гавкнула.
Пройшло кілька хвилин. Я бавився з Луною, а Орест гострив ланцюг напильником, зиркаючи на нас. Надворі стояла глуха ніч. Смереки гуділи від вітру, тіні гойдалися, ніби живі. Яскравий місяць визирнув у холодне небо, кинувши бліде світло крізь вікно. Воно впало на бензопилу, що лежала під ногами Ореста. Пила ніби причаїлася, чекала.
 Чи подумав я тоді, що все почалося саме з цього? Напевно, ні. Зараз, через двадцять років, мозок твердить, що ця пила була першим доміно. Але тоді це був просто інструмент, який не віщував біди.
 Ми лягли спати. Луна сопіла на килимі між ліжками. Провалюючись у сон, я пригадав горді очі Ореста і його "Урал".