Розділ 1. "Перша робота"

Розділ 1
                      


Останній рік у технікумі закінчувався якось дивно. Теоретичний курс тривав усього три місяці — з вересня до кінця листопада. Потім — святкування останнього дзвоника в грудні, а вже навесні мала бути практика й захист дипломної на початку літа.
Тоді я скептично усміхався з цієї схеми. Коли повертався з навчання додому, друзі завжди дивувались:
— Як це, останній дзвінок у грудні? Ви там що, санта-клауси?
Дисонанс.
Але напевно так мало бути, бо саме тоді, восени, у мене визрів план.
Грошей було катма.
Я тісно товаришував із колишнім однокласником. Ми часто бачилися на вихідних у барі нашого містечка, де за склянкою — хто пива, хто вишневого соку — ностальгували за школою й перемивали кістки дівчатам та викладачам.
Матвій, простий, як двері, хлопець. Звичайна сім’я, гостре слівце, і дружба з дитсадка. Пам’ятаю, як колись поділився зі мною пачкою сухарів з  хроном — ото була наша ініціація.
— Ну що, як там Інна? — спитав я одного вечора у вересні, потягуючи сік через трубочку. За вікном темнів дощовий вечір, а в барі пахло шашликом і прокуреним деревом.
— Та нормально, — кинув Матвій, витягуючи запальничку й лінькувато її чиркаючи. — Каже, навесні хоче на роботу. Вона ж перевелась на заочне.
— І ти такий радий, ага?
Він знизав плечима:
— Та яка там радість. На яку нормальну роботу вона, скажи мені, може розраховувати в 18? Офіціантка в якомусь кабаку? Де до неї будуть лізти всякі п'яні морди?.. — Матвій стиха, але гнівно гримнув кулаком по столу.
Дівчата з сусіднього столика стрепенулися й поглянули на нас.
— Вибач… — зітхнув він. — Просто сама думка про це мене курвить.
Я ковтнув сік, глянув на нього:
— Та влаштуйтесь десь разом. Підробіток же — не клеймо.
— Та казав уже вдома… Мати нудить: "Лишайся, вчися". Батько каже: "Закінчиш навчання — на літо візьму на вахту". Але, блін, все літо дупу рвати в тій глушині — це торба. Я б краще з Інною шашлики в садку жарив.
Він підморгнув. Я усміхнувся.
— Хоча й бабки там платять хороші, — додав уже спокійніше. — Не скажу, що не кортить…
Я знав, що батько Матвія працює на лісоповалі. Важка робота, зате грошовита. Особливо для тих, кому не страшна ізоляція і вітер в зуби. Пам’ятав, що той лісоповал десь у горах — якесь село, а може, й хутір, де й вовки ночувати бояться. 
Четвертий курс у технікумі як я казав тягнувся якось криво. Останній дзвінок у грудні — і все, сиди вдома до весни. Цілу зиму я б тільки лопатою махав, відкидаючи сніг із під’їзної доріжки. І то не для забави: батькові за останній рік стало так кепсько, що він ледве до гаража доходив, тримаючись за стіну. Весна прийде, а в кишенях — бублик. Хіба на що вистачить? У кіно сходити? У барі з пацанами посидіти?
Тому в голові крутилась більша мрія. Вирватись звідси. За кордон. Накосити реальних грошей — як сусід, що повернувся з Польщі з новеньким телевізором. Я знав: весна й літо промайнуть, мов спалах. А на осінь батько вже сватав мене в місцевий РЕМ. Мовляв, "працюй по професії". Тільки що то за професія, коли зарплата — кіт наплакав? Ні, мені треба було за зиму назбирати на свою літню поїздку. А лісоповал звучав як шанс.
— Чуєш, дядь? — кинув я. Ми вже мовчали кілька хвилин. Матвій, завис поглядом в бік,  а я вирішив не сидіти, як цвях у стіні. — Коли твій старий на ту роботу їде?
Матвій ліниво відвів очі від столу з дівчатами, які вже починали хіхікати й перешіптуватися, поглядаючи на нас.
— Га? А... післязавтра, — буркнув він і знову почав їм підморгувати, ніби когось клеїв.
— Далеко те село? Де воно взагалі? — я не відставав, закладаючи фундамент свого плану.
— Десь у Карпатах. Мале село, в лісі, — кинув він через плече.
— А графік який? — докопувався я.
— Вахта, брат. Три місяці там, три вдома. Їде восени, до зими там сидітиме, — відказав Матвій, уже явно нервуючи, бо я відволікав його від веселішої справи.
— І що, нормальні гроші? — підкинув я ще питання.
Матвій цмокнув язиком і нарешті глянув прямо на мене:
— Та спитай уже нормально, не мни тісто.
Я глибоко видихнув. Ну його, краще не крутити:
— Треба десь на зиму зашитись і підзаробити трохи бабла, — відрізав я.
Матвій підняв брову:
— Хочеш до мого старого? Робота важка. Ліс валити — це тобі не сік попивати, — гмикнув він, кивнувши на стакан у моїй руці.
— Розумію, — спокійно відповів я. — Робота є робота. То спитаєш його?
Матвій розвалився в кріслі, потягнувся, як ситий кіт, і вишкірився:
— Спитаю. Але якщо на зиму хочеш — в одну зміну з ним не попадеш. Він якраз зараз стартує.
— Та нічого, справлюся, — відмахнувся я.
Пам'ятаю той вечір мов це було вчора. Ми ще трохи посиділи. Дівчата за сусіднім столиком десь чкурнули. Я допив сік, глянув у вікно, де дощ періщив по асфальту. Матвій замовив ще пива, а я подумав: може, і справді спробувати той лісоповал? Бабки, глушина, ліс — звучить як пригода. Тоді я ще не знав, що пригоди бувають такими, від яких усе життя перевертається.
                                  
                                                          ***

Вересень промайнув швидко, із ностальгією за спекотним літом. У повітрі гойдалися білі батоги павутини, вечори пахли вогкою травою й димом із сусідських городів. Жовтень приніс дощі, що барабанили по шиферу, і холодні тумани, що трималися до обіду. У листопаді сонце лише світило, але вже не гріло. Мої справи тяглися своїм ходом: навчання завалювало конспектами, ранкові пари тхнули кавою й сонним духом, а вечори в гуртожитку гуділи жартами й пивом. З батьком ми поговорили про роботу. Він не був у захваті — бурчав, що взимку його тут заметіль накриє, тільки ніс стримітиме. Але схвалив. Він узагалі сам був із тих, хто швидше голодувати буде, ніж сидітиме без діла. Тридцять років гасив пожежі, а вдома ще й майстрував усе, що ламалось: від крана у ванній до старого "жигуля". Та останнім часом здоров’я здало. Звільнився, нудьгував і тихо страждав. Ніколи не лягав після їжі — годинами ходив по кімнаті, ніби відганяючи хворобу, що лишала кислий присмак у горлі. Лікарі попереджали: не лікувати — буде гірше. Він лише сміявся, відмахуючись: "Ще одне на старість". 
Поки одного дня не загримів у лікарню з запаленням стравоходу — лежав під крапельницею, стискаючи простирадло, бо навіть ковток води обпікав. Я не знав, чи може бути гірше після тридцяти років стресу на пожежах. Але тепер, у тридцять дев’ять, розумію: йому того вистачало з головою. На полиці у ванні стояли його ліки — потертий "омепразол", "альмагель" із плямою від сиропу. Він не зізнавався, що бере найдешевші аналоги, але я чув, як ночами гасить печію содою, скрекочучи від болю. Тоді я починав рахувати, скільки треба заробити, щоб він більше не мучився. Не лише заради телевізора, як у сусіда з Польщі, а щоб хоч трохи полегшити йому життя. Матвій тим часом поговорив зі своїм батьком. Одного вечора подзвонив і сказав, що є місце — напарником до якогось мужика, який валитиме ліс узимку. "Ви будете вдвох, — кинув він. — На зиму бажаючих мало". Я глянув у вікно, де вітер гнув гілки дерев, і подумав: робота є робота...
Свято останнього дзвоника пропустив. Воно планувалося на середину грудня, але я вже мав бути далеко від технікуму. Повідомив про це старості в останній тиждень занять. Той лише знизав плечима: "Не примус, Артуре, вирішуй сам".
Ранок першого дня зими також врізався в пам’ять. Лапатий сніг падав із сірого неба, що низько нависло над містечком. Повітря пахло морозом і мокрим асфальтом, а під ногами поскрипував тонкий шар пуху. Сумку я зібрав ще звечора: теплий светр, шапка, мильно-рильні дрібнички, базова аптечка. Їжі взяв небагато — на дорогу й перші пару днів. У бічну кишеню закинув розкладний ножик. Матвій підколював: "Бери мисливський кинджал, бо там, каже батько, звірини повно. Особливо наглих лисиць". Я лише хмикнув, утрамбовуючи наплічник.
Батько провів мене до дверей. Кашлянув, стиснув моє плече: "Не дурій там, синку". Я кивнув і ступив у сніг. На головній дорозі сів у автобус до обласного центру. Сонце намагалося пробитися крізь пелену хмар, але швидко здалося, і сніг лише густішав. У місті, на вокзалі, перекусив двома чебуреками — жирними, із запахом старої олії. Потім зашився в тісний бусик, що торохтів дві години до початку гірської дороги. Там уже чекав старий ЗІЛ із припасами на місяць. Водій, веселий дядько з цигаркою, кивнув: "Лізь, до Вовчого вітру довезу".
Я притулився до холодного вікна, дивлячись, як паморозь малює візерунки. Дорога тяглася повз засніжені поля й ліси, що темніли вдалині. "Вовчий вітер?" Подумав я тоді собі. "Хех, там вовки до вітру ходять?"