Пролог

 Мені завжди було лише трохи смішно з тих жартів про вік. Знаєте, коли кажуть: якщо тобі двадцять п’ять плюс — час вже  оформлювати знижки в аптеці.
 Та зараз мені тридцять дев'ять, і почуваю я себе просто чудово. Вранці бігаю стадіоном зі своїм собакою — Тоббі. Проходячи повз турнік, завжди підтягуюсь пару десятків разів. Люблю контрастний душ, харчуюсь нормально, з розумом, і щороку ходжу на медогляд.
 Хтось скаже — генетика. Хтось — молодець. А хтось крутне пальцем біля скроні. Але я скажу чесно: таким я був не завжди.
 До тієї зими, коли мені було дев’ятнадцять, я на здоров’я звертав увагу напевне тільки тоді, коли температура під сорок валила з ніг. Юність усе ковтає. І якщо це не рак четвертої стадії, то п’ятницю з хлопцями ти все одно не пропустиш.
 Зараз, озираючись назад, я розумію: в голові з’явилось більше олії. Але я не якийсь там фанат здорового способу життя. Моя педантичність — не фетиш. Просто подорослішав. Юнацька набряклість з обличчя зійшла, щетина стала грубішою, а в кутиках очей — гусячі лапки. (Я втішаю себе, що це від щирого сміху, якого в моєму житті, слава Богу, не бракує.)
 І от я сиджу у своєму будинку, в кімнаті, на ліжку. На колінах ноутбук, пальці стукають по клавішах. Тоббі — мій пес — тривожно зиркає на мене з лежака.
 Я радий, що тоді, в дев’ятнадцять, погодився на ту роботу. Тоді вона здавалася просто тимчасовим заробітком, а виявилася — чимось більшим. Долею. Як інакше пояснити? Бо все, що сталося після — лишило слід. І не лише в моєму ставленні до здоров’я.
 Лишило слід у мені самому. У моїй пам’яті. І в бажанні, що не дає мені спокою — розповісти цю історію. Про ту зиму. Про хутір. Про те, що сталося, коли мені було дев’ятнадцять. 
 Я сиджу на ліжку, гладжу Тоббі по загривку. Він тихенько скиглить, ніби відчуває, що я знову пірнаю в той холод. У голові спливає запах хвої, мокрого снігу і бензину від пили. Хутір тулився до лісу, а ліс — він наче дихав в потилицю. Тиша там була не просто тишею, а чимось важким, ніби дерева стежили. І Орест, що хрипів від цигарок і матюків. "Не тринди, малий, рубай, бо до ночі не впораємось", — кидав він, спльовуючи в сніг...