Ікла.

-А як я встигла! – посміхнулася Ліна. 

-Це точно, - сказав Ед. – В усіх сенсах.

Але не став уточнювати, що у даному випадку слід було б казати: «Ми встигли».  Він, що сам працював із автомобілями усе життя, - за професією був судовим експертом-автотехніком, - вмовляв подругу сісти за кермо чи не з самого початку їхніх стосунків. Ну, не з першого дня, звичайно, - не тоді, коли він врятував їй життя[1], буквально відтягнувши від прірви, куди дівчина хотіла стрибнути, - але швидко після… Й, нарешті, переконав. І от права вона встигла отримати, та ще й авто придбати, просто перед карантином. І що б інакше Ліна робила, коли зупинили громадський транспорт? Тепер, як і багато хто, дівчина зрозуміла, що покладатися на те, що можуть у будь-який час зупинити, не можна. Та й підхопити якусь заразу, - не лише «новомодний» вірус, - там легко…

А сьогодні, - якраз був чудовий весняний день, - Ед вирішив, що час для неї попрактикуватися у водінні.  Вони й їздили з годину напівпорожнім містом, а тепер повернулися до його будинку, що був останнім біля лісу. Зате тут проблем із паркуванням не було, не те, що у центрі, де жила Ліна. Ну, як – жила? Із цим карантином якось непомітно сталося так, що вона майже переїхала до нього. Щоправда, її квартиру на Грушевського вони сьогодні, серед іншого, якраз і навідали.

-Заїзди сюди, - показав Ед, і вона заїхала у куток асфальтового майданчика. Звідси буде просто виїхати навіть заднім ходом, - для водіїв-початківців це чомусь часто проблема, знав Ед.

Нарешті, Ліна відчинила водійські дверцята старенького, але у дуже доброму стані «Мерседеса» А-класу (звісно, підібрати авто теж допоміг Ед, сказавши, що купувати нове у якості першого – сенсу немає) та вийшла назовні. Едуард приєднався до неї.

-Так ти скоро звикнеш, - сказав, посміхаючись. Поки що Ліна відчувала напруження за кермом, але й тут, можна сказати, пощастило: набувати досвід можна було, поки через карантин транспорту у місті мало. Хоча краще о обійтися без таких приводів.

-Куди ж я подінуся. Особливо, коли до офісу повернемося. Доведеться їздити кожен день…

Вона працювала помічником адвоката у великій юридичній фірмі, що знаходилася у самому центрі Києва, на Михайлівській. Але тепер усіх перевели на віддалену роботу, й дівчина мала можливість працювати з документами просто з квартири коханого. А той відразу звернув увагу на інше: якщо Ліна сказала, що буде їздити на роботу кожен день за кермом, - а коли вона жива в себе на Грушевського, то ходила туди пішки, - значить, збирається залишатися в нього й надалі. Його влаштовувала така перспектива. Але загострювати увагу на цьому, та взагалі демонструвати своє розуміння, не став. Він лише хотів перевести розмову на сьогоднішній інцидент із поліцейським, - це Ліну вперше зупинили патрульні, - але не довелося.

Поряд із ними зупинився КІА, дверцята теж відчинилися, - й Ліна не встигла опам’ятатися, як потрапила у полон. Бо поперед власника з машини вискочив собака, підбіг до неї, встав на задні лапи, а передніми обхопив дівчину за ногу. При цьому на широкій морді був такий вираз, що вони обидва лише розсміялися.

-Злий та страшний пітбуль! – прокоментував Ед. – Може зализати до смерті! Правду я кажу, Олеже?

-Так, він може! – відповів власник собаки, вибираючись з-за керма.

-А це правда пітбуль? – перепитала дівчина. Вона не розумілася на породах собак, та й власного не мала ніколи, - Ліонела Лбісса виросла у дитячому будинку сімейного типу.

-Він і є! – підтвердив Олег, високий чоловік, років на сім старший за Еда. – Та ще й досить крупний для цієї породи. Тигровий… Але боятися не треба. До людей він, як кошеня. Та й собак інших я його навчив не чіпати.

-Певно, важко було, - зауважив Ед. Ліна погладила собаку по голові. – Тепер він тебе взагалі не відпустить!

Пес, дійсно, не демонстрував намірів залишити дівчину у спокої. Господар на це не реагував, вважаючи, що, якщо обом приємно, то навіщо втручатися?

-Я вмію із собаками працювати, - знизав плечима. -  Усе життя вони в мене…

-Але ж це не ваша професія? – уточнила Ліна, яка вже знала декого з сусідів Едуарда.

-Ні, я проведенням Інтернету займаюся… Зараз бум якраз. – Він посміхнувся. – Кому війна, а кому… Через цей карантин багато хто терміново вирішив підключитися. Ну, все, Чарлі, ходімо!

Пес, нарешті, залишив Ліну та тихенько побіг за господарем на довгому повідку. Щоправда, Олегу відразу довелося цей повідок вкоротити, бо назустріч швидко йшла старенька із двома собаками невизначеної породи, одна була зовсім маленька, інша – на зріст майже з Чарлі, хоча, звісно, не такої потужної статури. Пітбуль, щоправда, на собак жодним чином не зреагував. А Олег звернувся до бабусі:

-І не набридло вам…?

Хоча сказав він це спокійно, а у тоні його була іронія, жінка реагувала досить дивно.

-Що набридло? А тобі Чарлі не набрид?

-Але ж він в мене один… - так само спокійно відповів Олег.

-Це – Зінаїда Олексіївна, - тихо пояснив Ед. Ліна зі старенькою ще не зустрічалася. – У найдальшому від нас під’їзді живе, - і добре. Вона у квартирі собачий притулок влаштувала. Скільки їх в неї - ніхто не знає. Й навіть ті, хто собак любить, як от Олег, стогнуть вже, бо ж ти уявляєш, що це таке. Амбре, та усе інше.