Глава 34. Початок кінця

Тетяна прокинулася в своїй київській квартирі від страшенного грохоту. Здавалося, що сама земля здригнулася та застогнала. Всередині тіла бідолашної жінки начебто щось урвалося і полетіло вниз. Великий дев’ятиповерховий будинок захитався. Люстра бриніла своїми «золотими пелюстками», а надворі стояла мертва тиша. В голові Тетяни паморочилося, вона розуміла, що, напевно, треба кудись бігти, в якесь укриття, чи просто надвір, поки будинок не впав і не завалив її. Але ноги не слухалися, думки повзли повільно, вона начебто прокинулася, та і не прокинулася. Аж раптом новий вибух здригнув землю. Звук був таким сильним, потужним, що у вухах бриньчало ще довго. Тетяна сиділа на ліжку в нічній сорочці та думала, що робити, куди іти, що з собою брати. «Тривожна валізка» в неї була майже зібрана.

Була холодна київська зима, надворі було темно та холодно, треба було натягати на себе багато теплих речей для того, щоб вийти з дому. Жінка сиділа в якомусь ступорі і повільно думала, що одягати, що брати з собою.

«Так, треба тримати себе в руках, треба зосередитися та збирати харчі, а ще ножик треба взяти, а ще воду, ліки, а головне – не забути телефон та зарядку для нього», – думала вона і все сиділа, і сиділа на холодному ліжку уся сама захолола.

«А може, нічого не треба збирати, нікуди не виходити, може, то не початок війни, а тільки бомбардування військових баз», – думала вона.

Раптом загуркотів ліфт, почувся топот по східцях, то хтось кремезний біг по них, не дочекавшись ліфта. Якось одразу все загомоніло, загаласувало надворі: стукали дверцята машин, що з ревом зривалися з місця, плакали перелякані діти, хлопали безупинно двері під’їзду та голосно кричали наполохані ворони, що жили тут у дворі.

«То що це, люди тікають з міста?» – питала вона себе, все так і сидячи на ліжку та роздумуючи, чи то лягати знов спати, чи то бігти надвір.

А спати їй дуже хотілося, бо вона до пізньої ночі сиділа за комп’ютером та читала новини, все вишукувала якісь докази, чи то і справді нападуть, чи то почекають до кінця зими. Інколи читала дописи росіян в Фейсбуці та жахалася їхній нелюдській жорстокості намірів. Вона вже не вступала з ними ні в які суперечки, як то було в 2014 році. Вже їй та усім було зрозуміло, що 150 мільярдів російських рублів, які російський уряд виділив на пропаганду війни, не пропали даром, звісно – половину, як то завжди в Росії бува, вкрали чиновники, але і того вистачило, щоб зомбований російський народ відчував нестримну жагу крові та грабунку, начебто жив не в 21-му столітті, а в якомусь середньовіччі.

«Ну, ще час є», – наївно думала вона, знаючи слабкість росіян до святкування свого «Дня защітніка Отєчєства» – тобто 23 лютого.

«Нап’ються усі: і жінки, і чоловіки, як завжди, а особливо самі ж «захисники», та будуть ще тиждень відходити від алкогольного похмілля», – заспокоювала себе Тетяна, а сама потроху збирала «тривожну валізку» та доставала із шафи старі теплі речі, що давно вже не вживала.

«Головне, що дитину вже зібрала та вивезла у село до баби Дусі, бо звісно, що війну краще пережити в селі, ніж у великому місті, а тим більш – у столиці», – говорила вона собі.

Як і більшість українських людей, Тетяна до кінця не вірила, що ті дики орди росіян попруть на її рідну землю, що будуть вбивати мирне населення, дарма сподівалася, що цивілізований світ того не допустить. Але на всяк випадок все ж таки відвезла після новорічних свят сина Михайлика у село до баби, яку він обожнював. Баба Дуся теж дуже ніжно його любила, бо був для неї молодшою дитинкою – її рідні онуки вже повиростали, були зайняті своїми молодими справами та нечасто бачилися з бабцею. Баба Дуся зовсім постаріла, посивіла, але ще мала гострий розум та добру пам’ять. Так дійсно, вона мала добру пам’ять та пам’ятала, як поводилися росіяни з населенням захопленої Донеччини та Луганщини. Саме вона вмовила Тетяну привезти хлопчика до неї. Просити молоду жінку кинути роботу в школі посеред навчального року вона не стала, але розуміла, що скоро ні школи, ні школярів в Києві майже не буде.

– А в селі, – казала вона Тетяні, – буде спокійно, бо що там бомбити – військових баз же немає. – Кого вбивати, катувати – старих бабів та їхніх онуків? – знизувала вона плечима, а сама в душі відчувала холодочок, бо дуже боялася, що так воно і буде.

Зовсім змерзла Тетяна все ще сиділа на ліжку та не могла дати собі раду – чи то бігти до укриття, чи то продовжувати спати до ранку, а там вже буде зрозуміло, чи це війна, чи то тільки залякування мирного населення столиці. Аж її роздуми розірвав дзвінок телефону. Вона повільно піднялася та взяла слухавку домашнього телефону.

– Таня, дома? Виходь, біжи до підвалу, війна!!! – кричала колежанка Люся, з якою Тетяна потоваришувала не так давно на роботі в школі.

– А може, вони на цьому і спиняться, Люся? – шепотіла чомусь Тетяна в відповідь на несамовитий крик Люсі.

– Не спиняться, їх сто тисяч на кордоні, за день будуть в Києві! – ридала Люся.

– Заспокойся, люба, ми зберемося та поїдемо у село до Євдокії, там пересидимо гарячі дні війни, бо там і продукти, і погріб є, і піч можна топити самим, – лагідним голосом вмовляла вона Люсю заспокоїтися та прийти до тями. – Люся, Люся! – кликала вона колежанку, але та не відповідала, тільки схлипи та важке дихання було чутно з телефона. – То збирайся, Люсю, я тобі скину на вайбер список необхідних речей, які треба обов’язково взяти.

– Добре, – ледь чутно сказала Люся та заревіла ще сильніше, нібито відчуваючи свою страшну долю, що нестримно наближалася до неї.