Глава 33. Страшна звістка

Телефон дзвонив та дзвонив у сумці Тані. Вона не доставала його, бо була спантеличена, збентежена і не знала, що їй робити: чи то бігти з парку, чи то сидіти та робити вигляд, що нічого такого не сталося. Навпроти неї стояв її колишній чоловік Євген. Він дуже змінився: постарів, а може, просто схуд та змужнів. Це був той чоловік, якого вона любила, з яким вона жила багато років, але це був зовсім інший, чужий для неї чоловік, але чомусь серце билося в скронях.

Тяжку паузу перервав слізливий голос жінки, що прийшла з ним. Тетяна відірвала погляд від чоловіка, що стояв поруч, і пильно та якось докірливо дивився в її очі, перевела погляд на жінку та заклякла: то була Анжела. То була Анжела!!! Її улюблена подружка, її Елка, її біль та жахливий спогад. Але зараз на неї дивилася лиса змарніла жінка з намальованими бровами та великими синцями під втопленими очима. В ній ледь-ледь вгадувалася красива весела Елка.

– Так, це я, що, не впізнаєш? – скривила губи Анжела.

– Впізнаю, – якимось не своїм голосом відповіла Тетяна та встала, щоб піти звідси геть.

– Я хвора, я помираю, в мене рак! – крізь сльози вже несамовито кричала Елка, неприємно порушуючи сакральний спокій того чудового місця.

– Тихо, тихо, заспокойся, нарешті! – Євген відірвав свої красиві великі очі від Тетяниних очей та обернувся до своєї жінки.

– Што? Рада? – плакала вона чорними сльозами косметики, якою були намальовані випавші від хімічної терапії брови та вії. – Це ти, це ти мене прокляла! – кричала істерично нещасна жінка.

– Заспокойся, заспокойся, тобі не можна так хвилюватися! – начебто заспокоював роздратованим голосом чоловік.

– Ма-му-ся, – завила маленька гарненька дівчинка, яка, як і всі діти, не могла не плакати, коли плакала і страждала її матуся.

– Співчуваю тобі та бажаю здоров’я та одужання, – швидко скоромовкою сказала Таня, не звертаючи уваги на страшні для української жінки звинувачення в чаклунстві та прокльонах, розуміла, що бідолаха втрачає розум від жаху. Швидко пішла геть.

– Почекай, давай поговоримо спокійно, – схвильовано вслід кричав їй колишній коханий, а зараз такий чужий та неприємний її колишній чоловік!

Телефон знов задзвонив у сумці Тетяни. Жінка, не дивлячись під ноги, як могла швидко ішла навпростець по випаленому газону, чіпляючись за горбочки висохлої від літнього сонця трави. Для неї було важливим як можна швидше піти подалі від цих людей з її минулого. Вже не було в неї ані болю, ані люті, ані злорадства. Були тільки байдужість та роздратування, що зруйнували таку чудову мить її спокою та гармонії, яку вона завжди отримувала на цьому дивовижному місці у німецькому парку.

«От холера! Це ж треба таке?! В такий важкий час, отут на «своєму» місці зустріти їх», – роздратовано думала вона, важко рухаючись по пожухлій траві газону. Та раптом з жахом зрозуміла, що через них пропустила багато дзвінків.

«А може, Валентину стало гірше і треба швидко повертатися у шпиталь, а я тут гаю час із «цими», – думала вона роздратовано, хоча насправді «із цими» вона була кілька хвилин, даремно, що вони здалися їй довгими годинами.

Вона дістала телефон, приклала автоматично і дуже кумедно його до вуха, як то робили колись, була вона дуже знервована, спантеличена несподіваною зустріччю, от і не розуміла, що робить. Але те, що вона почула, було настільки страшним для неї, що вона впустила телефон, кинула його в свою сумочку, заридала, закриваючи обличчя руками.

– Таня, Танєчка! Шо с тобою? – проникливо говорив Евген, який підбіг до неї.

– Не плач, тьотя, все буде добре! – повторювала заучену дорослу фразу дівчинка, яка теж вже швиденько підбігла та смикала поділ чорної сукні красивої тьоті. Чи то хотіла вона привернути увагу такої красивої тьоті до себе, а може, і справді жаліла красиву тьотю, яка так гірко плаче на людях.

– Я шукав тебе всюди, я не міг жити без тебе! – хриплим низьким голосом говорив він, стискаючи її в своїх обіймах. – Але… – він запнувся, – …в неї народилася дитинка, – вже шепотів Евген, дивлячись на свою гарненьку доню. – Я не міг покинути донечку, розумієш мене, але я досі кохаю тебе, – скоромовкою продовжував чоловік, вважаючи, що Тетяна так за нього побивається.

– Помер мій коханий чоловік… від поранення! – прошепотіла крізь сльози Тетяна, не дивлячись в його такі ж гарні, але зараз їй такі огидні очі. – Відпусти мене, – ледь вимовила вона несподівано спокійно, вирвалася з його обіймів та попленталася, не розбираючи дороги, на свою вулицю Шьонебекер.

По дорозі додому вона знов побачила оті величезні сухі листки платану. Якось автоматично обходила їх, не наступала на них. старалася не торкатися них, ніби і справді під ними була кров.

«От і сон», – якось спокійно подумала вона та раптом згадала синочка, і в цю мить їй здалося, що серце її розірвалося навпіл від болю. «Сирота!» – голосно сказала вона сама собі, мовби готуючи свою свідомість до нового статусу удови та їхнього одинокого з сином життя.

Але свідомість її не хотіла сприймати те, відштовхувала сумну звістку, бо потрібен час, щоб зрозуміти та оцінити такі страшні втрати.

Не тямлячись, дійшла до дому, пройшла величезний коридор бузкового кольору, автоматично відкрила квартиру та одразу знесилена впала на ліжко. Скільки отак пролежала, вона не знала. Прийшла до тями і побачила, що вікно було темним, в кімнаті вже теж було темно. Тетяна зрозуміла, що вже глибока ніч, що вона сама-самісінька в чужий країні, ба більше – на всьому білому світі!