Глава 32. Вулиця Шьонебекер

Тетяна жила в Магдебурзі на вулиці під назвою Шьонебекер, що в перекладі означає – Красива місцевість. Її дім, незважаючи на назву, не був красивим, а скоріше був похмурим та непривітним. Але для Тетяни той дім був незвичним, та навіть цікавим, бо то була стара фабрика якихось механізмів та приладів початку 20 сторіччя, а зараз він був перероблений під житловий будинок. Вийшовши з арки, жінка, порушуючи правила, перебігла через дорогу, перестрибуючи трамвайні колії.

Трошки пройшла по доріжці, акуратно вистеленій сірим каменем, аж тут побачила величезні листки платану, що лежали купами навкруги.

Вона застигла на місці, всередині її все захололо, руки затрусилися. Тетяна згадала свій давній сон, який запам’ятала назавжди. Сон, який бачила, ще коли тільки-но познайомилася з Валентином.

– Це ж те листя та той сірий камінь, що були уві сні, – згадала вона та ледь не заплакала, розуміючи, що це той сон зараз здійснюється, і що зараз десь тут буде і кров.

Вона нахилилася, обережно підняла листок, що був пожухлий та мав якийсь іржавий колір. Але в реальності крові не було. Вона підіймала листя з сірого каменю, складала докупи та знов кидала їх долу.

«От дурненька, що ж ти радієш, що нема крові, звісно, нема, то ж був сон, то ж не насправді», – говорила вона сама собі, але серце її щемило, та гнітюче передчуття лиха не покидало.

Настрій був зіпсований, вона вмовляла себе, що то все дурниці, що сни не збуваються, що то тільки старі баби в оце вірять, але гостра голка тяжкого передчуття знов та знов впивалася в її серце, вона навіть озирнулася кілька разів, чи не йде за нею хлопчик, що був уві сні, який так схожий був на її синочка Михайлика.

Отак вона дійшла до річки, пішла до свого «місця сили» на магдебурзький набережній.

Це було насправді дуже цікаве місце, бо було простим та непростим одночасно. Це була галявина, поросла сухою пожовклою травою, на якій було два кола дерев – одне маленьке, інше велике. Всередині малого кола щільно посаджених невисоких дерев лежав великий камінь, до якого йшли залізні рейки. То був своєрідний природний компас, а може, «пуп» землі магдебурзької, бо від того каменю рейки вказували на сторони світу. Німецькі назви були вигравірувані на граніті та дуже нагадували англійські, що надзвичайно дивувало Тетяну, якій здавалося, що це зовсім різні мови. Часто після важкого побачення з пораненим чоловіком вона йшла сюди, на своє місце сили, так його прозвала і так його відчувала для себе, бо тут заспокоювалася, поринала у спогади чи мріяла про майбутнє життя з коханим. Навіть у страшну спеку тут було прохолодно і затишно. Часто вона, тихо плачучи, закривши очі, не витираючи гарячих сліз, сиділа у затишку дерев та поступово забувалася, де вона, що тут робить, чому плаче. Завжди прохолодний вітерець ніжно розгойдував тоненькі деревця малого кола, вони тихо гойдалися та шепотіли на своїй деревовій мові заспокійливі слова. Але бувало, що вона здригалася усім тілом, майже підстрибувала, бо була пробуджена, вирвана із своєрідної медитації різкими звуками. То були голосні переговори велосипедистів, що зрідка проїжджали повз.

«Ось як, не можуть втриматися, щоб не говорити про своє, – навіть їдучі на великій швидкості та щосили крутячи педалі, думала із сумом жінка. – А ми з Валентином здебільш мовчимо, бо немає таких слів, щоб висловити увесь біль та муку душевних страждань».

«Усі слова тьмяніють, тільки одні очі можуть говорити в такі часи», – думала горісно Тетяна.

Знесилена постійними сльозами та безсонними ночами, Тетяна повільно дійшла до «своєї» лавки та сіла, обгорнута великим колом дерев, тільки-но підняла голову, щоб почути шелест та гуркіт дерев малого кола, як раптом замість заспокійливого шаркотіння дерев почула різкі істеричні викрики та образливі слова на російській мові. Повернула свою красиву золотокосу голову в бік галасу і завмерла від несподіванки. По сухій траві навпростець до неї наближалася жінка, що голосно кричала, не звертаючи уваги на умовляння поспішаючого за нею чоловіка. За ними повільно, нахиливши голівоньку, ішла маленька дівчинка.

– Та мне плєвать, та пусть всє знают, какой у мєня муш! – почула Тетяна знайомий пихатий голос.

Вскочила, хотіла бігти, сумка впала з колін, нахилилася, підняла, знов впустила. З сумки випав телефон, вона схопила телефон, подивилася, чи не розбився, кинула знов в сумку, телефон задзвонив, руки її затремтіли – Тетяна побачила прямо біля своїх очей знайомі великі очі, які пильно дивилися їй прямо в душу. Повільно зітхнувши, Тетяна приречено сіла на лавку, закрила сумку, в якій дзвонив і дзвонив телефон.

– Ну от і зустрілися! – сказала з переляку Таня, щоб ото тільки щось-таки сказати. Сказала, не звертаючи уваги на телефон, сказала фальшиво веселим голосом.

– Нарешті! – палко відповів їй до болю знайомий та водночас незнайомий молодий чоловік.