Глава 31. Останні побачення

Тетяна вже тиждень перебувала у німецькому місті Магдебург. Тут у шпиталі перебував її чоловік Валентин. В нього було тяжке поранення обох ніг. Він надавав первинну допомогу пораненим, аж тут, нехтуючи усіма правилами війни, окупанти обстріляли польовий шпиталь. Українські лікарі зробили Валентину дві операції, але це не допомогло, і от у Німеччині йому зробили третю. Тетяна ходила до нього кожен день, добре, що тут немає заборони на відвідування рідних. Стан Валентина був дуже важкий: каліцтво обох ніг, розірвані судини, велика втрата крові. Серце стискалося, в голові майже паморочилося, коли жінка заходила в палату до коханого, до свого сіроокого Валентина. Зараз його важко було впізнати: очі його були заплилі, незрозумілого кольору, обличчя схудле із сивою щетиною, руки безсило лежали уздовж ковдри. Затьмарений погляд впирався у стелю.

– Коханий, – тихо кликала вона його, і він, не повертаючи голови, переводив на неї очі, видавлюючи щось на зразок посмішки на синіх губах.

Горло жінки стискало спазмом, вона ледь втримувала ридання, але таки гамувала себе і брала його руку в свою, й отак мовчки сиділа біля нього.

«А що казати? – доводила вона сама собі. – Заспокоювати, брехати, що все буде добре? Так він же лікар, у тім-то і трагедія цього становища, що він сам усе знає й розуміє», – з тугою думала вона, а себе не видавала – всміхалася й тримала його слабку руку в своїх палких долонях.

– Ну, як там наш Михасик? – синіми розпухлими губами ледь-ледь вимовляючи слова, питав він свою молоду красуню, тільки щоб припинити мовчанку.

І Тетяна з награним завзяттям починала розказувати смішні висловлювання та переказувати кумедні словечка їхнього малюка, поступово сама захоплюючись спогадами про синочка Михасика.

І отак день за днем, раз за разом. Вона розуміла, що він зараз думає про все своє життя: про свій шлях лікаря, про своїх старших синів, про свою кохану Антоніну, про неї, про їхню несподівану та палку любов, але найбільше – про маленького синочка, якому не встиг передати свого досвіду, своїх життєвих настанов. Як був молодий, то не мав ні розуму, ані досвіду, ні часу для розмов зі старшими синами, бо працював та підпрацьовував нічними чергуваннями, щоб їх виростити, дати освіту. Та що там казати про досвід, він просто не встиг погратися з малим Михасиком, не встиг намилуватися на це дивовижне людське дитятко, що є частинкою тебе самого і в той же час є самостійною особистістю.

– А чи можна було уникнути таких мук, такої невимовної туги за втраченим щастям, за втраченими радощами простого людського життя, – шукав відповіді Валентин та не знаходив.

Він знав напевне, що не зміг би жити та радіти, коли ворог топче твою землю, зриває на шмаття твої прапори, вбиває патріотів, катує по підвалах українських жінок. Жити спокійно заради власної родини, нехтуючи долею своєї Батьківщини, він не міг!

Лікар, а він сам обрав фах військового хірурга, сам пішов за покликом серця рятувати людей, буде сидіти вдома та берегти себе задля сім’ї в таку важку годину для країни?

«Ні», – думав він з тяжким серцем, розуміючи, що той його простий та непростий вибір зруйнував і його життя, і життя його жінки. Іноді, долаючи страшний біль у тілі та почуття провини у душі, він думав: «А може, і треба було відсидітися у мирному Києві та зберегти себе і свою кохану від болю, від каліцтва, від злиднів?..»

І знов, і знов казав він сам собі, що ні, не зміг би всидіти та заховатися!

Може, він втратив здоров’я, а може, й саме життя, але він не зганьбив свою безсмертну душу, – думав, гарячково підбираючи слова Валентин.

«Іноді фізична смерть краще за моральну!» – згадував він колись почуте висловлювання древнього філософа, над яким розмірковував довгі роки, ну от, як знав, що доведеться і самому робити тяжкий вибір.

«Вибір зроблено, до чого тепер оці роздуми», – відганяв Валентин прикрі думки.

Але як же болісно було йому дивитися на Тетяну, яка намагалася бути сильною та ховала від нього затьмарені страхом очі.

«Добре, що не взяла із собою сина, я б не витримав такого іспиту на мужність, побачивши свою крихітку, що буде рости тепер без батька», – горісно думав Валентин.

А знав він, як лікар знав, що становище його дуже погане, що і ця операція не допомогла, що смерть на нього вже вартує за дверима палати.

«Одне-єдине, чого тепер треба бажати, це померти з гідністю! – думав він. – Але як це зробити, як витримати такі муки?!» – ставив питання чи то до себе, чи то до Бога сильний духом, але згасаючий фізично чоловік.

– Все життя лікував чужі тіла, бо знав напевне, що саме через тіло розвивається Дух, – сумно зітхав він, – а от свого не вберіг, а може, то й добре, що віддав на потури тіло, а зберіг гідність, вірність собі і своїм принципам, – думав він, поринаючи в нетривалий сон тяжкохворої людини.

Тетяна розуміла усі муки та страждання коханого і не думала дорікати йому; саме його такого і покохала: мужнього, сильного, відданого своїй справі та людям.

«Мій герой!» – думала Тетяна про нього з ніжністю.

Вона не могла уявити своє життя без нього.