Глава 30. Політ на тапчані

Старовинне німецьке місто Магдебург приваблює своїми краєвидами. Особливо мальовничий вид розгортається з набережної Ельби. В час заходу сонця ріка стає непрозорою, начебто покритою ртуттю, і віддзеркалює небо та сонце, а над нею височіє чорний середньовічний силует старовинного собору Дом. Тіло річки пересікає вигнутий міст – краєвид настільки гармонічний та симетричний, що здається, що це просто намальована картина, а не живий шматочок чудового міста на Ельбі. Не можна відірвати очей від тої чарівної краси – так і хочеться вдивлятися і вдивлятися, всмоктувати і всмоктувати ту гармонію та велич, вслухатися і вслухатися в крики пташок, в шелест несподіваної хвилі, що звідкись набігає на прибережне каміння.

Тетяна любила саме це місце, саме цей вид на старовинний собор.

«Як все просто у німців, – думала вона. – Собор називається просто Дім, вулиця біля річки Ельби – теж називалася Ельба».

Тож вона стояла на набережній Ельби, на вулиці Ельби і вдивлялася в неймовірну красу магдебургського сходу сонця на Ельбі.

«Які дивовижні, рожеві, довгі, як пір’їни, хмарки на блакитному небі. Такі ніколи не бачила в Україні, – думала вона, милуючись небом над рікою. – Але небо в нас інше, більш насиченого темного кольору блакиті», – замріяно думала вона, згадуючи Київ та Дніпро, що теж славиться своїми краєвидами над рікою.

Несподівані голосні викрики чайок, що злетіли з берега та кружляли над водою, вивели її з оціпеніння, і вона повільно, наче боячись порушити неймовірну божественну красу, пішла до свого улюбленого місця у парку біля води.

Тетяна сіла на лавку, що була поруч з річкою, вдивлялася в зелені ще зарослі на другому березі та тихенько наспівувала українську тужливу горісну пісню про палке кохання та тяжку неминучу розлуку. Поступово сплинув спомин зустрічі, під час якої вона і відчула, що цей сіроокий лікар і є її щастя, її радість, її мука, її Доля…

Вона яскраво побачила лікарняний кабінет провінційної лікарні – прості голі стіни зеленого кольору, якійсь недолугий плакат на одній з них, на якому було зображено людське тіло з розрізами, що демонстрували м’язи та викликали огиду та острах у непрофесіоналів.

«От навіщо таке вивішувати, лякати людей, яким і так лячно та боляче!» – думала вона роздратовано, бо мала сильний біль від поранення в ногу, та ще й спотворене подряпинами обличчя.

Ще в цьому кабінеті був рукомийник, над ним дзеркало, а збоку лляний рушник, як у старі радянські часи.

«Ну-у-у! В них тут на Донеччині час зупинився, тут в них все ще радянські часи застигли», – думала вона з прикрістю, бо зрозуміла, що застряла тут на Донеччині в прифронтовій занедбаній лікарні надовго. А ще й страшна думка краяла її серце: «Що, як на обличчі залишаться шрами та рубці?»

«Боже, Боже, ну то краще б я померла, ніж отак жити потворою», – комок в горлі стискався та видушував такі непрошені зараз сльози.

«І завдання не виконала, і вантаж втратила, і ногу скалічено, та ще й обличчя усе порізано», – думала вона, важко зітхаючи та підводячись з лікарняного старого тапчана, встеленого білим простирадлом.

Вона вирішила швиденько, поки лікар не зайшов до неї на огляд, подивитися на себе у дзеркало, яке висіло над раковиною на стіні навпроти.

Спираючись на милицю, що боляче давила їй під пахву, вона підійшла до дзеркала і з жахом відсахнулася – у дзеркалі була якась чужа стара жінка з жовтим подряпаним обличчям, деінде заліпленим пластирами. Яскраві, колись зелені очі, вже не світилися вогнем та взагалі-то не були вже яскравими і зеленими, а скоріше мали колір пожухлого листя. Величезні синці під очима та запалі глибоко очі і справді робили молоду та ще кілька днів назад гарну жінку непривабливою.

– Матір Божа! – вигукнула вона та майже не впала, випустила милицю, що зрадницьки гучно вдарилася об підлогу. – Ну що ж, побула красунею пів життя та й годі, інші жінки і взагалі-то ніколи не були гарними, – намагалася вона втішити себе, втримуючи гіркі сльози.

Таня нахилилася, щоб підняти милицю, але не втримала рівновагу і впала, підгорнувши під себе поранену ногу. Страшенний біль блискавкою пробіг її тілом. Вона лежала в чудернацькій дивовижній позі на старому лінолеумі лікарняного кабінету і не могла сама встати.

Аж тут до кабінету зайшов лікар, серце в неї впало кудись униз, бо вона одразу його впізнала. То був сивий лікар Валентин з лісової дороги, якого вона так часто згадувала.

Лікар вправно підняв її з підлоги, всадив на тапчан та спокійним голосом запитав її, що сталося, чому вона впала, як вона зараз почувається. Потім він зосереджено оглядав її поранену ногу, потім щось писав у комп’ютері, щось говорив до неї. Вона не слухала його, а тільки дивилася на його таке миле, таке рідне обличчя та з ніжністю промовляла про себе його ім’я. Аж раптом сказала несподівано для себе:

–  Валентин, я вас пам’ятаю.

А він зробив вигляд, що не почув того, не хотів нагадувати незабутній для нього день їхнього знайомства.

«Вона поранена, налякана, їй треба спокій», – вмовляв він себе, а так йому хотілося пригадати ту незабутню зустріч на дорозі.

Лікар якось дуже швидко, неначе птах, влетів на тапчан, де вже сиділа бідолаха з загіпсованою ногою, відсунувся на краєчок та заговорив до неї спокійним сухим голосом, не дивлячись в її очі, бо не хотів видати свої суто чоловічі почуття. Він говорив про її поранення, про гіпс, про втрату крові, про її подряпане обличчя, про те, що все в неї буде добре.