Глава 29. Поранення

Тетяна час від часу їздила на прифронтові, а іноді і на окуповані території – вона возила одяг, медикаменти, листи від рідних, продукти, а іноді навіть і висушені овочі для борщу, бо ж українці не можуть без борщу! Возили усе, чого не вистачало українським захисникам, бо держава не мала грошей, зате мала велику кількість прихильників «руського міра» та просто крадіїв державного майна. Свідомі та віддані люди ставали волонтерами, часто жертвуючи за те своїм життям. Російські вояки та зрадники з цивільних полювали на волонтерів, перехоплювали їх на дорогах. Потім спійманих допитували офіцери ФСБ Росії, жорстоко катували їх, особливо жінок, особливо молодих, як вони самі говорили «на підвалах» Донецька. Появився новий вираз: «попасти на підвал», – це означало пройти катування російськими військовими. Більшість захоплених та замордованих розстрілювали, а деяких побитих та зґвалтованих жінок відпускали за викуп – за гроші, зібрані згорьованими родичами. Відпускали, щоб розказували про катування та знущання на підвалах, щоб українці знали, як то допомагати своїм воякам, як ото любити свою Батьківщину.

Але волонтерів не ставало менше, навпаки – їх все більшало і більшало. От і Тетяна не вагалася ані хвилини, зразу дала згоду стати до небезпечної та важкої роботи замість замученого на підвалах сусіда Євдокії.

Отак вона і їздила старенькою машиною з вантажем, що спасав життя. Їздила вона не сама, а з іншим волонтером, що був за водія. Так було безпечніше, веселіше, хоча волонтер Микола був похмурим мовчазним чоловіком, а може, і не був, а може, став таким тепер після смерті свого близького друга.

Микола був невисоким, але дуже гарним чоловіком. Його обличчя було наче намальовано – чорний чуб, вистрижений по останній моді, чорні густі брови, чорні сумні очі, невеликі, але дуже манкі губи. Мав він також ямочку на підборідді, яка зазвичай робить обличчя неповторним і привабливим. Гарний був хлопець, хоч куди козак! Але Тетяна нібито не бачила його мужню красу, може, і бачила, але серце її мовчало. Більш за все цінувала вона його вправність водія, вміння стріляти, холодний розум. Добрий товариш, соратник, побратим! Тетяна теж підготувалася до тяжкої праці волонтера – самотужки вивчила правила надання першої медичної допомоги, прочитала багато статей про правила виживання під час війни. Але, як виявилося, це їй не допомогло. Війна – підступна та жорстока! Підготуватися та все прорахувати просто неможливо!

Дороги були погані – усі в ямах та колодовбинах, то їхню машину хитало на всі боки. Іноді бідолашну жінку нудило від страшенного солодкуватого запаху трупів, що, мабуть, лежали десь у кущах, повз які вони проїжджали, але вона мовчки виносила усі труднощі, розуміючи, що на війні легко не буває. Голова в неї крутилася, спина боліла від сидіння на незручних старих провалених сидіннях. Їли вони мало та всухом’ятку, спали вони мало та ще й на незручних брудних ліжках маленьких придорожних мотелів. І ці жертви були заради любові до країни, до народу, як би це пафосно не звучало, бо не мали волонтери особисто для себе аніякої користі – тільки лише спокійне сумління.

– Я була там, я не ховалася, не стояла осторонь, я була… я  відбулася в цьому житті!

Таня не питала Миколу ні про що, розуміла, що йому боляче згадувати про справу, під час якої загинув його найкращий друг, розуміла біль його втрати, але і сама нічого не розповідала про себе. Її сердечний біль вщух, пропав, тепер її переживання та страждання за чоловіком-зрадником здавалися їй такими нікчемними на тлі страшного горя людей, які втратили домівку, майно, а може, і дітей.

Їхала вона здебільшого мовчки, гойдалася та підстрибувала на розбитій снарядами сільській дорозі. Та іноді вона співала, співала гарно, замріяно, співала низьким голосом, здебільшого українські пісні про втрату, про горе, про смерть. Деколи спів був крізь сльози, тоді і розчулений Микола підспівував їй своїм низьким хриплим голосом. А як ото ж без пісні? Українці з піснею і в горі, і в радості.

Цього вечора вони були майже на лінії фронту. Сонце сідало за обрій. Було тихо та спокійно, співали пташки, за парканами перегавкувалися собаки. Обстрілів не було, і здавалося, що і немає самої війни.

Машина якраз заїжджала в селище на прифронтовій території. Пошкоджених будинків не було видно, усе виглядало чепурним та охайним. Тетяна нахилилася, щоб дістати з сумки мапу, хотіла подивитися, де вони зараз є, як зветься селище. І… цієї миті страшенний гуркіт оглушив її, яскраве полум’я осліпило її, земля здригнулася, машина злетіла вгору. Жінка все бачила, все відчувала, але здавалося, що те сталося не з нею, що те є сон. Вона навіть не встигла злякатися. Тільки тепер, приходячи до тями, незручно лежачи на боку в перевернутій машині, вона стала розуміти, що сталося щось страшне, щось непоправиме. Болю не було, тільки закладені вуха та запах гару… Стала звати Миколу, відповіді не було, по склу повільно стікала кров. Страшенно, по тваринному, хтось кричав вдалині. Якісь чоловічі голоси наближалися до неї.

– Треба бігти, – схопилася вона, але ноги не слухалися.

Хотіла відкрити дверці, та не змогла, рука висіла, як нежива.

«Зараз схоплять – і на підвал», – майнула жахлива думка.

Хтось раптом замуркотів, залоскотав її, став вилизувати м’яким гарячим язичком її руку, шию, обличчя.

– Вася, котику мій блакитноокий, то ти тут, знов зі мною! – звала вона свого кота Василя, якого вже два роки не було на цьому світі.

Тетяна всміхалася, притуляла до себе теплу м’яку грудочку.