Глава 28. Дід Михайло

Невелика кімната була напівтемна. Маленька лампочка ледь світилася угорі, відбиваючи на стелю тьмяне світло. Стіни палати були пофарбовані у зелений колір, як у старі радянські часи. Постіль була свіжа, чиста, але дивного малюнку – в блакитні квіточки. Для Валентина то було досі неприємно, бо нагадувало ті простирадла в ромашки, якими накривали загиблих від рук снайперів майданівців. Біля його голови стояла біла тумбочка, з якої доносився обожнюваний ним запах апельсинів. Він повернув голову, щоб побачити ті апельсини, але побачив букет квітів, що вже трохи прив’яли, але й досі розливали приємний аромат. Валентин дійсно любив квіти, любив апельсини, любив та тонко відчував аромати, та й взагалі, був дуже чутливим, але ніколи нікому того не показував.

«Все-таки становище в Україні набагато покращилося, особливо в медицині, порівняно з моїм дитинством», – думав він, вдихаючи приємний аромат та згадуючи свою обдерту дитячу палату в Києві.

Мимоволі линули спогади про ту київську дитячу лікарню, про золотокосу та зеленооку лікарку, що стала його дитячим коханням та скерувала його на такий поважний, але важкий фах. Згадував Валентин, як маленькій Валік чекав на неї, на її тихі розмови, на її цукерки та книжки-розмальовки, на її дотики та аромати парфумів. Думав про неї з ніжністю та теплотою, розумів, що ото зразу ж з першого погляду закохався в лісову Мавку, яку зустрів на дорозі, бо була така ж золотокоса та зеленоока, як ота лікарка з дитинства. Він намагався згадати обличчя лікарки Віри, та не міг – все спливало і спливало обличчя коханої жінки Тетяни. Йому було так тепло і приємно від тих спогадів, але біль потроху починав пронизувати його скалічене тіло, наркоз відходив, відкриваючи дорогу болю.

Раптом двері тихесенько рипнули, біле світло вислизнуло з розкритої двері та впало трикутником на підлогу, вкриту знайомим лікарняним лінолеумом. В двері протиснулася голова чоловіка, що обернулася на боки, ніби здивовано, роздивляючись кімнату. Повільно незнайомець протиснув і своє міцне тіло. Він обережно притримував двері, що лишалися відкритими та не давали змоги Валентину роздивитися його добре, бо яскраве світло з коридору сильно підсвічувало його ззаду, а тьмяне світло в палаті ховало деталі його зовнішності спереду. Чоловік не поспішав входити, стояв на порозі та пильно вдивлявся в обличчя хворого, приємно посміхаючись. Потім він повільно закрив двері та тихими маленькими кроками наблизився до ліжка пораненого. Світло лампи зі стелі тепер добре освітлювало його постать, яка дуже здивувала Валентина. То був дуже дивно вдягнутий чоловік, настільки дивно, що здавався героєм якоїсь п’єси. На голові чоловіка був картуз, з-під якого висувався кучерявий чуб рудуватого кольору, а з-під чуба поблискували медові очі, що дивилися якось хитрувато. Вдягнений він був в полотняну сорочку, що була підперезана шкіряним паском з мілітарною пряжкою, та в широкі воєнні штани-галіфе, заправлені в шкіряні начищені до дзеркального блиску чоботи. Чоловік повільно наближався до Валентина, пильно вдивляючись в нього своїми жовто-медовими очима, що випромінювали ніжність та теплоту. Зараз вже Валентину було добре видно обличчя чоловіка, що було дуже знайомим.

«А чому я подумав, що це старий?» – здивувався поранений.

Адже ні зморшок, ні сивого волосся, ані інших ознак старості не було в зовнішності незнайомця. Валентин пильно вдивлявся в таке знайоме обличчя, та розумів, що насправді вперше бачить цю людину, яка виглядає так театрально. Лікар був впевнений, що добре знає цього дивного, не старого ще чоловіка, але притому одночасно він знав, що той є старим дідом.

«Як так можна думати про такого міцного і енергійного чоловіка, що то є старий дід?» – сам собі дивувався Валентин, намагаючись встати з ліжка.

– Ні, ні, не вставай, онучку, тобі не можна! – дивлячись ласкавими медовими очима, казав дивний чоловік, впритул підходячи до ліжка пораненого лікаря. – Як ноги? Болять? – він вже поправляв постіль хворого, що ніжно розквітла синіми волошками. – Та нічого, потерпи трохи, скоро все скінчиться, скоро все мине.

– Ти хто такий? – не втримався Валентин, слабо ворухнув руками, немов відганяючи дивного незнайомця, що непрохано прийшов до нього в такий важкий час.

– Та не ворушися, лежи спокійно, – казав незнайомець збентеженому Валентину та міцно тримав його руку в своїй натрудженій грубій долоні. – Так, я – дід, я твій дід Михайло, ти впізнав мене по фотографії, що була в твоїй дитячій кімнаті, – тихо казав театральний чоловік, погладжуючи руку пораненого.

– Дід Михайло?! – вигукнув Валентин та знепритомнів.

Скільки пройшло часу, Валентин не знав. Коли прийшов до тями, то він лежав на спині, поранені ноги страшенно боліли, в горлі пересохло.

– Водички, синку? – медовими очима дивився на нього чоловік у картузі набік, з-під якого виглядав закручений рудий чуб.

«Яка дивна для немолодого чоловіка зачіска, а ще, кажуть, зараз чоловіки стали себе занадто прикрашати», – думав Валентин, аж тут схаменувся, бо зрозумів, що чоловік читає його думки.

– Так, я знаю, що ти думаєш, синку, що відчуваєш, – казав дід, підносячи склянку пораненому. – Пий!

Валентин пив жадібно, ковтав теплу воду та дивувався, звідки цей дивак тут взявся. Але ні страху, ні роздратування не було. Навпаки, було приємно і затишно поряд з дідом, голос якого дуже заспокоював і навіть заколисував пораненого.

– Так, він сказав, що він мій Дід Михайло, – згадав поранений лікар і чомусь не здивувався тому. – А і справді, він виглядає, як мій дід на фотографії, що зберіглася: такий самій чуб з-під картуза, така сама сорочка, чоботи… а ще й на тому фото ордени були на грудях.