Глава 27. Ніч кохання

Тетяна стояла під старезним розкидистим деревом у дворі шпиталю. Вона стояла і вдихала в себе аромат білої акації, що заполонив увесь двір, що солодко дурманив її голову та млосно розтікався по молодому тілу. Ще не так давно, весною оце дерево стояло голим похмурим серед інших буйно квітучих дерев. Швидко, якось водночас воно розквітло, і несподівана ароматна лавина білих квітів полилася згори на землю, заполонила пахощами увесь сад.

Тетяна стояла тут вже давно, вона час від часу переступала з ноги на ногу, бо поранена її нога ще боліла. Вона чекала на свого лікаря, свого героя, свого коханого, без якого вже і не могла уявити свого життя. Вона була засмучена та збентежена, бо рани її загоїлися, вона майже одужала та чекала на «виписку». «Виписка», як називали ще з радянських часів ту паперову довідку, що свідчила про перебування у лікарні та отримані там процедури, стала назвою самого радісного процесу виходу з лікарні. Усі люди нудьгують, сумують в лікарнях та не можуть дочекатися того дня, коли залишать лікарняні стіни. Але для закоханої жінки, для Тетяни «виписка» була крахом всього її життя.

– Ти майже здорова, скоро твоя «виписка», Тетянка, готуйся додому, – радісно говорив їй в останні дні її лікар Валентин.

«Ну, добре, що Тетянкою назвав, а то міг би і Тетяною Іванівною назвати», – роздратовано говорила собі жінка та кисло посміхалася лікарю.

– Додому? До якого дому? А де ж то мій дім? – говорила вона з розпочем до нього, а він мовчав і тільки відводив очі. – Яка виписка, нога ще болить і взагалі… і взагалі немає в мене дому, немає нікого, окрім… – говорила вона, потупивши долу очі та затинаючись.

Бо так хотіла сказати, що немає нікого в неї на світі, окрім нього, старого дурня, що хоче її виписати з лікарні та позбавитися навіки.

Жінки, звісно, усе драматизують та вживають високі категорії часу, простору: ніколи, всюди, назавжди, навіки! Але тут Тетяна була права: її дім – далеко. І то вже не її дім, бо вона так і не повернулася до квартири на Печерському узвозі після того «чудового дня», коли застала там у любощах чоловіка та кращу подругу. Навіть речі свої не забрала, так було огидно туди повертатись, не те щоб щось ділити з отою мерзотою, так вона в думках називала свого донедавна коханого Євгенчика. Жила вона спочатку на дачі, а потім, як похолодало, у рудої Євдокії, що стала єдиною близькою людиною у ті страшні для неї часи. Серцем відчувала духовну близькість з Євдокією, рідну душу, та і сама не знала, хто тепер для неї ота чужа по суті людина – Баба Дуся – чи то подруга, чи то матір.

– То куди мені повертатися, Валентине? – шепотіла вона та дивилася на нього своїми вологими чарівними очима. – Куди, скажіть мені?

Звісно, вона знала, куди, знала, що поїде до Євдокії, бо більше немає куди, та й скучила вона за нею. Але їй так хотілося, щоб він сказав, щоб нікуди не їхала, лишалася з ним на віки вічні. Вона, сама того не розуміючи, нагнітала та провокувала його на зізнання в коханні до неї. Своїм глибинним жіночим єством вона відчувала, що він хоче її, що ледь стримує жагу та пристрасть, але ж стримує. Пристрасть – то є пристрасть, а їй, що так недавно була на межі смерті, хотілося не хіті, не тваринного бажання, а саме любові.

– То коли «Це» станеться? – питала в нього не своїм, здавленим голосом, навмисно називаючи ту радісну мить для усіх людей, окрім неї, таким холодним невизнаним словом – «Це».

– Скоро, Тетянка, скоро, – вже якось сумно говорив він.

Так повторювалося за останні дні багато разів, тому сьогодні Тетяна стояла у дворі, чекаючи його під несамовито квітучою акацією. В голові її паморочилося, чи то від напруги та хвилювання, чи то від солодкого аромату квітів.

«Боже, боже, що казати, як звернутися, куди запросити на розмову, чи зізнатися, чи ні?..» – плутані думки, як мухи, роїлися в її голові.

«Що я роблю? Що зі мною?» – питала вона себе, немов схаменувшись, але стояла і стояла під старим деревом, п’яніючи від аромату його квітів і відчуваючи спиною його шершавий старезний стовбур.

«Бачиш, от таке здоровенне, таке старе, мабуть, дерево, а як пишно квітне?» – думала вона, вже й забувши про свої питання до Нього.

«А він? Він ще ж і не старий? Такий гарний! – може, й він розквітне під моїм коханням, як оце дерево під літнім сонцем».

«Господи, про що я думаю? Нащо мені оте дерево? Треба ж визначитися з питаннями», – говорила вона собі, вже як вчителька з досвідом.

Та не визначилася… Побачила здалеку його високу струнку постать у військовому строю і забула усі питання, усі вольові настанови до себе – бути сильною, гордою, неприступною.

Все попливло… Якесь дежавю сталося з нею, чи не з нею, сама вона не розуміла, як це і що це: раптом побачила згори не себе, а якусь дівчину з довгими косами у білій легкій сукні, з палаючими зеленими очима і простягнутими руками.

– Коханий! – кричала дівчина і простягала до лицаря у строї свої тонкі красиві руки. – Чекаю на тебе, йди до мене, мій герою! – голосно високим голосом з пафосом казала дівчина, а високий мужній воїн наближався до неї повільно, пильно вдивляючись в її очі.

Чи то був спогад з попереднього життя, який прорізався крізь забуття Часу в момент надмірної напруги свідомості, а може, то був кадр з кінофільму про лицарів та прекрасних дам, що так проник в пам’ять, бо резонував зі свідомістю молодої жінки.