Глава 26. Любов

Лікар Валентин засинав, стомлений важким днем. Незважаючи на жахливі обставини війни, що, на жаль, і досі не звалася війною, на важку працю і нескінченні ампутації, весь час думав про золотокосу лісову Мавку, яка не виходила із його голови. Він і сам дивувався, як ото воно виходить: стільки болю та страждань навкруги, він виконує свою тяжку роботу, розмовляє, відпочиває, а десь, нібито на другому плані, бачить її чарівну постать, ловить думки про неї, що мимоволі спливають в його свідомості. Скільки б він не відганяв ті думки, скільки б не закривав очі, щоб не бачити її таке сумне обличчя, нічого не виходило – вона, та дівчина з лісу, мов оселилася в його голові і бентежила його чоловіче нутро своєю безпорадністю та беззахисністю.

«Боже мій, що це?» – розпачливо питав він себе, зрозумівши, що тільки-но прокинувся – і одразу ж перша думка, що прийшла до нього зранку, то є думка про неї.

«Так не можна! Треба взяти себе в руки та контролювати свої думки, треба думати про головне, про роботу, про порятунок поранених, про синів своїх, в кінці кінців!» – роздратовано казав він собі.

Але того не виходило, її надломлена постать, її миле стомлене обличчя весь час з’являлося знов і знов, та нав’язливі думки про її порятунок постійно крутилися в його посивілій голові.

«Ну чим я можу їй допомогти, що я можу їй дати? І взагалі, може, їй і не треба нічого від мене, вона молода та сильна, сама впорається зі своїм болем, який відчувається на відстані від неї», – заспокоював себе лікар.

«Але щось-таки з нею сталося, така вона нещасна та безпорадна», – знов і знов згадував лісову Мавку лікар Валентин.

Так проходили дні за днями, ночі за ночами, він все думав та думав про неї. Інколи він, не помічаючи сам того, надовго занурювався в солодкі роздуми про їхні майбутні любовні стосунки, мріяв, сповнений ніжності про близькість з нею, але потім, схаменувшись, знов і знов давав собі обіцянки викинути оту маячню з голови та думати лише про роботу. Але нічого не міг із тим зробити сильний та вольовий чоловік, мужній воїн та добрий лікар. Гарячі по ночах, ніжні вдень, несподівані зранку, пронизливі в годину кривавої роботи – думки приходили і приходили до нього, не питаючи його дозволу, інколи дратуючи його, інколи наповнюючи ніжною мрійливістю.

– Боже мій, чи я збожеволів? Чому я бачу її всюди? – став питати він себе, відчуваючи холод в животі.

«А хто знає, як ото починається психічна хвороба? Хворі люди не мають досвіду та здібностей описати свій стан напочатку, а потім хвороба наростає, і все – свідомість згасає», – думав він із розпочем.

«Ну як від того позбавитися? Чим відволіктися? За що це мені?» – ставив він собі безкінечно гострі питання, та не знаходив відповіді.

Добре, що мав великий хірургічний досвід, добре, що руки самі знали, що робити, як робити, не треба розмірковувати багато. На роботу не впливало його те несподіване таємне та болісне кохання. Але тільки лишався сам на сам, тут вже його затоплювало мріями, надіями, сподіваннями та… твердими запереченнями того всього як хибного і недоречного.

Отак і крутилося все то в один бік, то в інший, виснажуючи його, інколи і дратуючи, але в той же самий час сповнюючи його сяйвом якоїсь потужної сили, що світила йому і вдень, і вночі, й наповнювала його незнаною до того енергією та міццю.

– Господь мій, Матір Божа, скажіть мені, навіщо це мені? – благав він якихось підказок, символів від Бога, про якого вже давно не згадував, але, як і всі люди, які попали в халепу і не знайшли виходу з неї, згадував про Бога.

Він розумів, що сам він вже не керує потоком, який його несе, сам не випливе, бо з одного боку – хоче виплисти, а з іншого – віддається тій солодкій течії кохання.

«Що робити з такою сильною любов’ю, з такою сильною пристрастю, яка не має виходу і порятунку?» – розмірковував він дні і ночі, і не знаходив відповіді.

«Я ж старший за неї, я ж вже сивий та негарний, ну не може вона мене покохати, не зможе…» – казав він собі знов і знов кожного разу, як думки про неї з’являлися в його голові.

«Чи, може, треба знайти ЇЇ, чи, може, треба освідчитися в коханні, а там – хай і відмовить, хай відштовхне старого дурня, то є краще, ніж отак страждати та знемагати від кохання», – думав він зранку.

«Ні, ні, ні – нізащо, не казати про це божевілля нікому і ніколи!» – твердо вирішував він ввечері.

А ще час від часу його затоплювали докори сумління, що закохався знов, що не тримає вірність вдівця, що вже менше і менше згадує свою кохану Тосю, яку так і не зміг зробити щасливою. А так мріяли вони удвох зустріти старість, стати опорою та підтримкою в кінці життя.

«Боже, Боже, що з тобою сталося, старий ти дурень, Валько!» – докірливо він говорив сам собі.

«Ну куди ти лізеш? Зупинися! Не ганьби свої сивини!» – гнівно казав він собі, засинаючи.

Але, як прокидався зранку, то ловив себе на тому, що знов думає про ту дівчину з лісу.

Так проходили дні і ночі слякотної осені, холодної зими, так мучило недоречне, як йому здавалося, його кохання і навесні. Він потайки сподівався і чекав на нову звістку чи несподівану зустріч, яка все вирішить. Ну не може «таке» закінчитися само по собі, тепер він знав вже напевно, що «то» є якийсь таємний план Долі, що «те» повинно здійснитися в його житті, перевернути його і наповнити високим сакральним змістом.