Глава 25. Дурепи

Тетяну мимоволі тягнуло до сіроокого лікаря, вона ладна була кинутися йому на шию, ледь стримувалася від потужного тваринного потягу. Сама не розуміла, що такого знайшла в ньому.

«Ну, високий, ну, такі уважні сірі очі, не те, щоб дуже стрункий, але підтягнутий», – думала вона про нього, намагаючись зрозуміти свій потяг до нього.

– Але ж він старий для мене! – намагалася вона якось знизити його значимість для себе, але то не спрацьовувало.

Поламана рука її зросталася, порізи на шиї заживали, молоде тіло швидко відновлювалося. Жага до життя наповнювала її, як ніколи раніше. Закохана, замріяна вона і не помітила, як сплив час її перебування в госпіталі. Не думала про зламані кістки, про понівечене тіло, не відчувала болю, тільки й думала про його сильні руки, про його сірі очі.

– Ой, йой, що робити, як жити далі? – мучили її болісні думки.

А навкруги неї точилися напружені насичені отрутою розмови. Вели ці розмови інші пацієнти, що були у шпиталі. Це були поранені скалічені російськими окупантами жінки, що перебували на лікуванні та лежали у тій же ж палаті, що і Тетяна. Вони до окупації жили на Донеччині, де інтенсивно велася потужна російська пропаганда – підготовка до окупації. Обдурені ворожою пропагандою люди, а це були переважно етнічні росіяни, не могли зрозуміти хто є хто – хто ворог, хто друг, де їхня Батьківщина, бо народилися вони в Україні, але мали російське походження і в більшості своїй ненавиділи усе українське.

Тільки-но Тетяна відволіклася від своїх думок та мрій про коханого, як почула низький голос старшої жінки, що огидливо морщилася і говорила російською мовою:

– Хочуть показати, що вони теж чогось варті, от дурні, ну усі ж знають, що є висока російська культура, є і золота, є і срібна російська література, читай, насолоджуйся, впертий хохол, а не вигадуй щось своє! – зверхньо казала немолода жінка з викрашеним в чорний колір та відрослим на пів голови сивим волоссям.

Чомусь призначили росіяни собі високе місце в ієрархії пострадянського простору. Вони показували всьому світу свої чисто нацистські погляди, які старанно передавали з покоління в покоління. Аж поки не докотилися в 2014 році до справжньої братовбивчої війни: вбивали, ґвалтували, калічили українців.

– Бо хто ж дозволив вам, «недолугим братам меншим нашим» самим обирати свою долю та свій шлях! – казали вони відверто, а світ на те мовчав, бо ж «енергоносії ближче до тіла європейця».

– А що там є в них? Отой старий каторжник Шевченко? – гидливо знизували плечима відомі російські діячі культури на кшталт відомого в РФ режисера Табакова.

«А він же на тому портреті зовсім ще й не старий, бо й помер досить рано – у 47 років!» – сумно думала Тетяна.

– Ну що з них візьмеш, «вперті хохли»! – роздратовано кривилися в інтерв’ю відомі російські актори, не розуміючи, що то і є нацизм, який вони так нібито щиро ненавиділи та засуджували.

Отак і причепилося ганебне прозвисько до українців – «вперті хохли».

«А чому ми вперті? Тому, що розмовляємо мовою пращурів?» – думала Тетяна, не звертаючи уваги на глузування скалічених жінок-донетчанок.

– Путін використав тезу Гебельса: – «Чим безглуздіша брехня, тим скоріше в неї повірить натовп», – заключила вона та вийшла з палати, бо вже нестерпно було слухати оті бредні зомбованих людей.

Насправді вона не знала, як жити без Валентина, бо закохалася до нестями. Завжди стриманий, навіть часом занадто суворий, він розмовляв з Тетяною тільки як з пацієнткою, ввічливо, стримано, а їй же так хотілося притулитися своїми молодими твердими грудьми до його грудей, та ціпеніти від хіті та жаги. Такого з нею ще не було. Вона, звісно, ж кохала свого молодшого від неї на десять років чоловіка Євгена, насолоджувалася з ним у ліжку, мріяла про дитинку, а от такого нестримного потягу ще не відчувала в своєму житті. Якось навіть соромно було їй за те нерозділене кохання, за свої нестримні почуття до лікаря, до чоловіка старшого за неї на багато років. Але нічого не могла з собою вдіяти, ходила коридорами госпіталя тиха, замріяна, з недоречно сяючими очима, які тримала весь час долу, нібито боялася, що хтось побачить в них її таємне нерозділене кохання.

Таня пройшлася коридором, постояла біля вікна, побачила в темряві скла своє обличчя, а потім знов стала мріяти про Валентина – свого коханого лікаря, та в якусь мить побачила його в темряві вікна поруч із собою.

«А що, то гарна була б пара!» – радісно подумала вона, коли примара зникла.

Вона відчула холод, що просочувався крізь дерев’яну віконну раму ще старого радянського зразка, та побрела до своєї палати, хоч так їй не хотілося повертатися до тих дуреп.

Коли вона зайшла, вони продовжували голосно кричати про «впертих хохлов».

– Ну, от було б в нас так, як у Криму. Прийшли «зєльониє человєчкі», захопили Крим, і усе – там тепер Росія, – іронічно посміхаючись на словах «зєльониє человєчкі», казала молодша дурепа, з білявим пергідрольним волоссям, що давно не милося та звисало жирними косами на шию.

Вона втішалася тою огидною вигадкою ФСБ Росії про «зелених человєчков», захопивших Крим.

– Так, нє пощастило нам, донеччанам, не отдалі нас Росії еті клятиє бєньдєровци, – злісно відповідала їй інша, поранена росіянами, старша дурепа з великим звисаючим носом та чорно-сивим волоссям.