Глава 24. Волонтерка

Євдокія тримала руку Тетяни, яка кричала щось уві сні. Тетяна схаменулася, зрозуміла, що заснула під гомін незнайомців з втомленими обличчями. Їй стало так соромно, аж сльози виступили на її чудових зелених очах.

«Отак зганьбитися при незнайомцях, як це сталося? Заснула, чого це?» – знервовано подумала вона і раптом вся похолола – згадала свій сон.

Вона озирнулася навкруги – похмурі втомлені чоловіки вже сиділи мовчки.

«Вже все обговорили, вже домовилися», – подумала вона, не здогадуючись, що вони весь час говорили про неї, що доля її вже вирішена.

А вона ніяк не могла відійти від свого сну. У тому незвичайному сні вона йшла по гарному незнайомому місту, була осінь, але не така, яку вона знала та любила з дитинства, а якась дивна, не яскрава, бо все ще було зеленим, але де-інде було щось буре, коричневе, пожухле. Величезне зелено-буре листя падало їй під ноги.

«Що то за дивні гігантські листя, з яких таких дерев падають?» – думала вона, підкидаючи ногами великі бурі листки. Аж раптом застигла, неначе вкопана. Вона стояла та з жахом дивилася на великий бурий листок з-під якого витікала кров.

– Боже мій! Що це? Звідки кров? – голосно кричала вона та тягнула за руку маленького хлопчика, який чомусь опинився тут поруч з нею.

– Не чіпай, не чіпай, – кричала вона та махала руками.

Тетяна на цьому прокинулася та почула заспокійливий голос Євдокії.

– Доню, то сідай за стіл, будемо вечеряти! – ласкаво звернулася до неї Дуся. – До речі, до тебе є дуже важлива розмова, – вже якось твердо сказала їй баба Дуся.

В цю мить життя молодої жінки змінилося докорінно і назавжди.

Так почалося її небезпечне волонтерське життя. Вони з Євдокією самі збирали гроші просто по добрих людях, іноді, як дуже пощастить, то давали організації, давали бізнесмени, Все в Україні було занедбано, розкрадено. Країна зовсім не готова була до війни! Більше того, довгі роки знищувалася зброя з радянських часів – це називалося мирним роззброєнням.

– Так, ми ж мирні люди, ні з ким воювати не збираємося, – з посмішкою казали дипломати та військові, котрі знищували оборону України.

Тетяна не розуміла:

– Як, ну як таке може бути, що в країні справжня війна – окуповані території, гинуть добровольці, вояки, волонтери, цивільні, але це не зветься війною, це називається антитерористичною операцією?!

– Ну як це можна було віддати росіянам свою ядерну зброю, як? – вторив їй волонтер Микола, що возив її по небезпечним дорогам.

Отак їхала вона мовчки з похмурим волонтером Миколою по роздовбаним та зруйнованим дорогам Донеччини та думала, думала, думала. Багато питань було в неї та замало відповідей.

«Частина країни залита кров’ю, а інша – яскравим мирним сонцем. Люди живуть, зовсім не помічаючи окупації та не відчувають загрози, – думала вона, дивлячись на розгромлені російськими ракетами будинки, пошкоджені школи, дитячі садочки. – Люди наївно сподіваються, що на Донеччині російські війська зупиняться, бо це ж нібито просто визволення російськомовних українців від інших українців», – думала вона з болем.

Новообраного президента Порошенка називали панікером, трусом, бо начебто він перебільшував загрозу повномасштабного вторгнення російської армії на інші землі України, деякі казали, що він – барига та крадій, що нібито наживається на озброєнні та підготовці до оборони.

«Звісно, то були вигадки російських спецслужб, які, на відміну від українців, ретельно готувалися до війни, а зомбовані цими вигадками українці гаяли час та сварилися, ділилися на партії, сектора, виходили на мітинги проти тих, хто попереджав про загрозу нападу «братів». Прості люди, незрозуміло чому і як, свято вірили у любов та братерство з росіянами. На західній Україні ще пам’ятали ту «братерську» любов, ще ходили на могили до задушених у «братських» обіймах та не вірили в любов та дружбу з росіянами, а от у президента «баригу та крадія» охоче вірили та замість підтримки та допомоги своєму президентові збирали мітинги протесту. А на східній Україні велика кількість людей вірила і в оте, і в оте одразу, то замість єдності в країні царював розбрат та сварки. Але ж після Майдану, після Революції Гідності стали більше говорити, більше згадувати про свою культуру, про свої досягнення, то вже прогрес пішов», – думала вона по дорозі до передової.

– Згадали ж про діячів української культури, що були сотнями розстріляні. Заговорили ж усі в країні та поза межами про урочище Сандармох, де було вбито видатних українських письменників, акторів, режисерів. Цю трагедію українського народу в світі назвали «Розстріляне Відродження», – згадала вона про страшну знахідку в Сандармоху.

«Може, отак щось потроху буде змінюватися», – думала вона, дрімаючи в темряві салону старенької машини.