Глава 23. Агент

Холодний вітер пронизував тіло, залітав у вуха, зривав сльози з очей. Була пізня осінь, листя вже опало з дерев, і стояли вони тепер голі та понурі. Дорога була мокра, колеса велосипеду, що на ньому їхала Тетяна, були в багнюці. Жінка їхала до магазину за продуктами. Вона так і залишилася жити у баби Дусі. Свою дачу вона продала, і зараз проїдали вони виручені від того продажу гроші.

«Так доживу тут до весни, – думала вона, – а там, може, і повернуся у Києв у свою квартирку на узвозі».

А вертатися у ту, колись таку затишну, а зараз пусту та занедбану, квартирку на Печерському узвозі їй дуже не хотілося. З чоловіком Євгеном вони швидко розлучилися, бо не мали дітей. Він, мабуть, переїхав до матусі, а може, і до Анжели. Тетяна не знала про нього нічого, було те вже їй нецікаво. Звільнив її квартиру – от і добре. Біль її вщух, з’явилася відраза. Ой, як не хотілося їй туди вертатися та знов все згадати. Навіть через чотири місяці зайти туди не могла, чекала надворі, поки Євдокія збирала її теплі речі. Зараз, щосили крутячи педалі велосипеда, вона згадувала той день, як повернулася уперше на місце «злочину».

– Ну т-тти, що? З-з-зовсім зз-з-здуріла? – з посмішкою питала баба Дуся бідолашну тремтячу Тетяну. – Ну, добре, стій тут, я там сама розберуся, – сказала Євдокія розгубленій Тетяні.

Тетяна ледь стояла на тремтячих ногах, так хотіла сісти, але сісти біля того клятого будинку на Печерському узвозі було ніде. Моторна Євдокія швидко впоралася – вийшла з двома великими сумками та зразу заходилася надівати теплі речі на дрижачу чи то від холоду, чи то від напруги Тетяну.

– Одягайся швиденько, ось, бач, як змерзла, уся тремтиш! – казала вона, витягаючи з сумки кофти, шапку, шарф, які не слухалися її старих рук та падали і падали на асфальт.

– Я все підберу, – кинулася збирати речі молода жінка.

– В-с-ссе минеться, прийде к-к-краще тай с-с-солодше, от п-п-п-обачиш, дівчинка, моя! – казала вона, ховаючи очі, бо знала, що минеться не все, що краще може й не прийти. Кращим в її самотнім житті за довгі роки була оця тремтяча дівчинка, яку військовий лікар їй прислав на догляд.

– Ну, то добре, що було і радісно, і солодко, в інших і того не було, – втішала себе в такі миті смутку Євдокія.

Отак зібрали вони Тетянині невеликі пожитки та зажили удвох у маленькій хатинці баби Дусі. Зажили дружно, незважаючи на постійну нестачу грошей, страшенну економію у всьому, бо майже усі їхні кошти віддавали волонтерам для АТО.

Тетяна отак їхала до сільського магазину за продуктами на старенькому велосипеді та міркувала дорогою, що б таке взяти, щоб порадувати бабу Дусю, яка стала для неї рідною, не то матір’ю, не то старшою сестрою, але таке, щоб було і смачненько, і недорого.

Біля магазину вона побачила юрбу жіночок, що стояли навкруги якогось низенького голомозого чоловічка. Гомін, крики, лайка лунали навкруги. Було здалека видно, що розмова, якщо оте можна було назвати розмовою, не складалася.

– А що ви таке кажете? – кричала голосно сусідка в червоній хустці.

– Так, так то ж окупація, а не визволення! – підтримувала її незнайома жінка в синій хустці.

Усі жінки, що стояли біля магазину, були в яскравих вовняних хустках, бо українські сільські жінки тримають стрій своїх пращурів і повсякдень ходять у хустках, без хустки з хати ані-ні, та й в хаті у хустці сидять здебільш. Взимку полюбляють вовняні яскраві великі хустки, влітку бавовняні легенькі в квіточку. Ніхто не знав, чому і до чого, так треба – голова в жінки повинна бути покрита, от і усе, так було завжди. Але всі знали, що так і красивіше, і зручніше: не треба ніякої зачіски – одягла яскраву рожеву чи салатну хустку, та й розквітла змарніла, замучена важкою сільською працею баба. Звісно, молоді дівчата носили шапки, не дотримувалися вже традицій, дехто іноді носив хустки коло дома, але у місто їхали модними – усі у шапках.

– Та вам людина каже правду, – верещала якась кирпата маленька жінка в шапці, – тож послухайте її!

– Та замовкни ти разом із своєю людиною, – голосно низьким голосом їй відповідала жінка в чорній хустці, бо носила траур по вбитому на Донеччині сину.

Тетяна не хотіла встрявати у ті нестримані сільські дебати, хотіла тишком-нишком прослизнути повз тих ораторів, але чоловік її побачив і звернувся до неї.

– Татьяна Ніколаєвна, а што ви думаєте а Парашенкє?

– А я про нього не думаю, – спробувала відшуткуватися жінка, але той лисий вже вчепився в неї.

– Нє, ну ви тут самая умная, учітєльніца, да? – він солодко всміхнувся, і Тетяну як холодом обвіяло.

То і є той чоловік, що гнався за нею в лісі, майнуло в її голові.

– А я про нього не думаю, – вирішила вона все ж таки відповісти лисому. – Я просто його поважаю, бо він президент, обраний народом, – сказала вона так, щоб і правду сказати, і швидко закінчити неприємну розмову.

– Та как ето он обраний, он же поддєлал результати, он барига, он хочєт толька власті, он барига і єврєй… – почула вона вже роздратований голос незнайомця, який почав працювати по готовому тексту – по «мєтодічке», як оту російську маячню, підготовлену в ФСБ і роздану усім агентам, називали українці.

Тетяна зайшла всередину магазину, там було тепло і пахло свіжим хлібом, але настрій в неї вже було зіпсовано. Вона знала, що російські агенти, диверсанти ставлять мітки для наводки російських ракет та для бомбардувальної авіації. Вони скеровують висадку ворожого десанту та наводять артилерію на об’єкти інфраструктури – лікарні та школи, та саме страшне для неї, як для молодої жінки, було те, що вони робили списки активних громадян – українців, патріотів, яких потім виловлювали, катували, вибивали зізнання та розстрілювали у підвалах та прямо у полях. З болем вона згадала двох священників-українців, яких розстріляли, забравши їхні автомобілі, бо загарбникам не личить ходити пішки. Отак от просто залишили ненажерливі російські мародери сиротами одинадцять дітей одразу! На очі в неї наверталися сльози, а що робити з тим агентом, що йому казати, як йому протидіяти, вона не знала. З двору лунали крики та лайка. Тетяна топталася в магазині, робила вигляд, що щось вибирає.