В хаті Євдокії, де вже тиждень жила Тетяна, стояв знайомий кожному українцю з дитинства аромат смаженої цибулі (цибулю українці смажать майже кожний день: то до супу, так звану заправку з морквою, то до смаженої картоплі, то до грибів, то до гречаної каші. Солодко-гіркий дух не виходить з сільської хати, стоїть у місті над кожним балконом). От і у той день у баби Дусі у хаті стояв запах смаженої картоплі з цибулею, вони з Тетяною саме збиралися обідати, як у двері гулко постукали. Дуся по звуку одразу зрозуміла, що то прийшла незнайома людина, скоріше – чоловік, аніж жінка, бо свої не стукають, а просто кличуть по імені, стоячи біля хвіртки, чи вже на ґанку. Тетяна кинулася до дверей, але Дуся мовчки зупинила її помахом руки, розквітчатої ластовинням, тихо підійшла до вікна, з якого було видно ґанок, та стала вдивлятися. На ґанку і справді стояв чоловік маленького зросту, лисий, з гострими чорними очима.
– І кого це там чорти принесли? – підморгуючи Тетяні, голосно сказала Євдокія, виказуючи тим самим неповагу до незваного гостя.
– Я вам приньос туфлі вашей квартірантки, – якось кокетливо відповіли за дверима.
– Які туфлі? Звідки туфлі? – голосно і недовірливо говорила Дуся, відкриваючи двері.
– Вот, в лєсу нашол, рєшил вєрнуть хазяйке, – на російській мові сказав чоловік і, усміхаючись, простягнув пакунок Дусі, що стояла біля порогу, не пускаючи незнайомця всередину.
– Навєрное-ш, драгие, – улесливо казав чоловік, чарівно усміхаючись, сяючи рівними білими штучними зубами.
– Звісно ж, недешеві, – зупинила його на пів слові баба Дуся. – А це що? – зойкнула вона, роняючи на підлогу квітчасту шовкову хустку.
– Ой, моя улюблена хусточка знайшлася, – підхопилася з місця зраділа Тетянка.
Євдокія повільно ступила крок в бік та закрила Тетяну від незнайомця. Не підіймаючи хустку з підлоги, вона простягла до чоловіка руку і взяла туфлі, пильно дивлячись йому в маленькі вузькі очі.
– Дякуємо вам, що принесли загублені речі, – продовжувала вона говорити на українській мові. – До речі, як ви знає-є-єте, що це на-а-а-ші? – знов пильно подивилася в його вузенькі чорні оченята, заїкаючись від напруги.
– Нашол в лєсу, паспрашівал в дірєвнє, узнал, што ваші, вєрнєє вашєй квартіранткі, – казав він повільно і, нахиляючись вбік, солодко дивився на зблідлу Тетяну.
– Дякуємо, до побачення! – встала впритул до нього Євдокія.
– А што так? – посміхаючись, без усякого роздратування на неприязну поведінку старої жінки. – Даже к сталу не прігласітє? – продовжував голомозий вузькоокий чоловік, звертаючись до застиглої блідої дівчини, втягуючи коротким кругленьким носом запах смаженої цибулі.
– І-і-і-ншим р-а-а-азом! – заїкаючись, відповіла Євдокія, майже виштовхуючи чоловіка на ґанок.
– Лавлю на словє! – все також на російській мові і з чарівною посмішкою відповів чоловік, відступаючи назад, як рак.
– Це той, той, що слідкував за мною у лісі! – закричала Тетяна, ледь за чоловіком закрилися двері.
– Тихо, тихо, заспоко-о-ойся! – заїкаючись, пригорнула до себе дівчину баба Дуся. – Я од-д-д-разу це зрозуміла, тому і не пустила його до хати. Щось тут не так, бо йому хоч плюй в очі, а він все скаже, що то божа роса! – зробила висновок жінка. – Задумав погане і хоче здійснити, незважаючи на зневагу, – задумливо і вже не заїкаючись, сказала Євдокія. – Дивний, не знає нашу мову, занадто люб’язний, шастає по лісу, щось винюхує! – заключила вона. – То давай будемо їсти, бог із ним, бо вже охололо все, – ласкаво звернулася стара до дівчини.
Мовчки сіли до столу, стали їсти, і тільки зараз Тетяна побачила на підлозі свою шовкову хустку.