Глава 21. Чудовий день

Того дня Тетяна ішла повільно вгору, вдихала на повні груди гіркуватий терпкий аромат зів’ялого листя та задоволено слухала його шурхотіння під ногами. Пташки щось вигукували, наче перемовлялися проміж собою. Вона відчувала себе часткою краси, розлитою навкруги. Була вона гарна, молода, зеленоока та золотокоса, як і сама Осінь. Звуки, кольори, запахи осені давали їй незбагненне піднесення та наснагу.

«Може, й справді пташки розмовляють, хто знає?» – думала вона, навмисно шуркаючи листям, що лежало навкруги персидським килимом.

«Ото даремно взула туфлі на підборах», – жалкувала вона, бо на підборах не так добре виходило шуркати: звук був слабкий.

«От, ну як маленька дівчинка!» – зупиняла вона себе.

Тетяна дуже втомилася за день на підборах ходити, а зараз ще й йшла по Печерському узвозу, що стрімко здіймався угору.

Вона зупинилася, потягла повітря, поставила важку сумку на асфальт, озирнулася навкруги і раптом побачила величезні квітки жоржин: яскраво-червоні, пишні, вони стояли серед зеленої ще трави, вже трохи зів’ялі, вони схилили голівки додолу. І то чи криваво- червоний їхній колір, чи та їхня якась понурість при пишній красі, змусили Тетяну здригнутися, начебто хтось штирхнув гострою голкою.

«Яка ж гармонія та який спокій!» – вона начебто прокинулася.

«В країні ж війна, гинуть люди, похорони, ридають матері, діти, люди без даху над головою», – з розпочем думала вона, стоячи на крутій київський вулиці серед нестримної краси осені.

Але війна була десь далеко. Жінка ще декілька хвилин стояла, дивилася на чудернацьке сплетіння тіней, на гру променів сонця, що вже сідало, дихала на повні груди ароматом пожухлого листя, але те чарівне єднання з природою зникло без сліду. Вона згадала, що люди з-за тої «асвабадітельной аперації» «братів»-росіян на Донбасі і Луганщині, а насправді – окупації чужої території, з тої війни, що зветься АТО, збідніли, втратили домівки і все майно. Майже мільйон людей, що стали біженцями, вештається по світу, шукаючи притулку.

Вона раптово відчула себе стомленою, відчула, що ниють ноги, що сумка дуже важка, що вулиця дуже крута, що справ ще дуже багато.

Вона нібито прокинулась від сну. Ще б пак. Сьогодні день народження її коханого чоловіка, її Євгенчика, що був для неї і чоловіком, і сином, про якого вона так мріяла, але й досі не мала. То був її невгамовний біль, її таємна туга, яка ще час від часу спалахувала надією. Вона мріяла про дитинку, про материнство, уявляла собі, як це бути мамою, сподівалася… а поки пестила та доглядала чоловіка, як дитину, як свого улюбленого хлопчика. Вона, засліплена коханням, повністю віддалася його потребам, його примхам, його дуже глибоким думкам та роздумам, його надзвичайним, як їй здавалося, ідеям. Євген був молодше неї на 10 років, і це її дуже непокоїло, тим паче, що чоловік не пропускав випадку нагадати, що він молодший. Вона не звертала на це уваги, бо знала, що вона дуже гарна, струнка та весела, а він товстий, лисий та похмурий.

Тетяна кохала його без тями, пробачала йому усі грубощі, не помічала, а скоріше – не хотіла помічати його жадібність і самозакоханість. Їй здавалося, що трохи-потроху, крок за кроком вона його навчить, перевиховає, і колись він стане чуйним і щедрим, бо вона ж така терпляча та любляча, а ще й професійна вчителька.

Отак, після уроків, підіймаючись на високу гору, вона зосереджено думала про страви, які ще треба зробити, щоб догодити своєму пестунчику та його примхливій матусі, яка ж, звісно, теж запрошена на святкову вечерю. Ще буде її подруга дитинства, її підтримка, її «сонячний зайчик» – її Анжела. Вона просила подружку прийти трохи раніше і допомогти накрити на стіл. А насправді хотіла побути з нею трохи більше часу наодинці, бо якось вони мало спілкувалися останнім часом. Нестримна невгамовна пожирателька чоловічих сердець – Ела, так вона називала подругу, якось віддалилася. Останнім часом щось дуже мало розповідала про своїх коханців і про свої нескінченні любовні страждання. Тетяна розуміла, що Анжелка непостійна, нестримна, нерозумна, але думала, що з часом і вона набереться досвіду та подорослішає, адже, головне, що Елка – така щира, що вона така вірна подруга, що так розуміє Тетяну, як ніхто в світі і ніколи її не зрозуміє.

Хоча Тетяна нікого в світі більше і не мала. Батьки її померли, от був у неї коханий чоловік та весела подруга дитинства, а це і немало, не усі таке мають. От ще б Бог дав би дитинку, то й була б вона щаслива сповна.

«Ну, нічого, для цього ще є час», – думала вона, підіймаючись вище і вище на гору, вже не зупиняючись, незважаючи на важку сумку та осінню красу навкруги.

«В мене є здоров’я, краса, є кохання, є дім… та взагалі все є», – так вона думала, але щось таки бентежило її, як ті червоні жоржини, гарні, пишні, але ж все таки сумно схилені.

«Війна іде на сході, так, це бентежить, трохи лякає, але ж це далеко від Києва та скоро вже скінчиться», – заспокоювала вона себе, підходячи до будинку.

Мимоволі вона, як і завжди, подивилася на свої вікна. Дивно, занавіски були закриті. Але ж вона завжди сама їх відкриває, щоб розбудити свого Євгешу сонячним промінням та гарячою кавою в постіль. Настрій вже був не такий піднесений, сумка здалася дуже важкою, ноги боліли та пекли, а в серці застрягла голка передчуття.

«Так, треба якось зібратися, зосередитися, бо ж у коханого день народження, треба ще багато всього встигнути», – думала вона, відкриваючи двері.