Глава 20. Зал очікування

Був ранок холодного похмурого осіннього дня. Тетяна, закутана в нову зелену картату ковдру, сиділа на холодній лаві в пустому залі залізничної станції. Її туди привезли військові лікарі, чекала вона на якусь бабу Дусю. Валентин, що допомагав їй прийти до тями після дивної пригоди в лісі, дзвонив по телефону бабі Дусі, яку знав по волонтерських справах, і просив Євдокію забрати бідолашну дівчину до себе, доглянути її, поки не оговтається від чогось там свого, від якогось там відчаю, поки не перестане бігати лісом по ночах та наражатися на небезпеку. Звісно, добра й чуйна Євдокія погодилася, вона любила людей, любила спілкування та й що казати – була і сама одинока та страждала від самотності.

Швиденько жіночка зібралась, прихопила гроші, що назбирала по добрих людях на допомогу воякам. Вона хотіла на станції прикупити чогось ще для фронту. Що за дівчина, звідки вона, як туди потрапила, не знала, та й не розпитувала, треба допомогти, то треба. Час був жорстокий, смерть стояла на порозі кожного дома, то які там вже розпитування. Сказав Валентин, якого Дуся дуже шанувала, то треба зробити.

– На війні як на війні, – посміхалася вона сама до себе, підстрибуючи разом з маршруткою на вкритій ямами сільській дорозі.

Знала вона тільки, що дівчина Тетяна у картатій ковдрі та чорних величезних капцях чекає на неї на станції. Не роздумуючи, кинулася на зупинку та сіла в першу ранкову маршрутку, бо бідолашна дівчина ж чекає на неї з ночі, як сказав лікар Валентин.

Збиті ноги Тетяни нили, руки та обличчя, подряпані гілками, й досі палали. Жінка, втомлена пригодами та плачем, засинала, дивлячись на свої взуті в якісь чудернацькі капці подряпані ноги. Але на душі їй було затишно, і вона посміхалася, пригадуючи, як отой сивий лікар Валентин давав їй страшні завеликі чорні капці, що принесли хлопці-лікарі. Вона тоді вже виплакалася, заспокоїлася, уважно роздивилася навкруги і зрозуміла, що то були лікарі, що їхали на фронт на окупований росіянами Донбас. Отой сіроокий з міцними руками був головним в них і звався Валентином. Вона й досі відчувала його руки на своєму тілі, і від того було їй тепло і млосно. А ще їй приємно було згадувати, як він взував її в оці капці, що зараз гойдає ними під сидінням, виглядаючи якусь бабу Дусю в пустому залі очікування на невідомій маленькій станції. Втомлена, вона засинала, відчуваючи щось дивне та незбагненне, щось, що заставляло її всміхатися і всміхатися. Засинаючи, вона згадувала сивого лікаря, його міцні руки, його щирі сірі очі.