Глава 19. Лікар

Машину хитало, підкидало на ямах та вибоїнах поганої дороги. Валентин їхав на Донбас працювати хірургом в місцевому шпиталі. Виїхали вони дуже рано, їхали довго, втомилися страшенно, а кінця цього шляху ще й не було видно. Сама дорога була важкою та небезпечною. Спочатку молоді хлопці голосно жартували, потім розмовляли між собою неголосно, та лише іноді взривалося монотонне гуркотіння машини реготом – молоді жваві хлопці не могли втриматися від жартів та лікарських байок. Але чим ближче під’їжджали до Слов’янська, тим стриманіше ставали лікарі: чи то втомилися, чи то відчували небезпеку та відповідальність. Вони добре розуміли, яка важка та кривава праця на них чекає.

Валентин був найстарший серед них і за віком, і за посадою. Він сидів спереду біля водія та усю дорогу мовчав. Його немолоде, але ще гарне обличчя відображалося у вікні автомобіля, і він вдивлявся в нього і розумів, як він постарів за ці останні роки, що так змінили його життя та життя всієї країни.

Історичні роки революції Гідності та російської інтервенції не залишили нікого в рівновазі і спокої – старе життя в Україні перевернулося, зруйнувалося, а нове не народилося. Людська свідомість не могла змінюватися так швидко, як мінялися події. Одні українці пишалися Майданом, інші кляли революцію, бо не розуміли причин та наслідків, і вважали, що то вона привела до окупації української землі росіянами. Валентин, що з перших днів 2013 року був на Майдані, розумів, що окупація Донбасу була запланована росіянами заздалегідь, і Майдан тут ні до чого. Ну, не зовсім… ні до чого, бо зразу ж і вдерлися в Україну кляті «орки», на чолі з Гіркіним. Звісно, так часто відбувається в історії – революція, а потім іноземна інтервенція. Отак і тут. Скористалися росіяни хвилиною розпачу від втрат, що зазнали українці на Майдані, що президент зрадив народ і втік, а країна в хаосі і безвладді – і напали!

– Це як ввігнати ніж у спину брату, коли той занедужав! – гидливо морщився чоловік.

«Та які там брати, усі, ну майже усі, – виправив він сам себе, –киплять від ненависті до українців», – думав про окупацію і її наслідки Валентин.

«Вони вже не просто люди, не просто суспільство, це новий такий вид людства – «телевізійний народ», це диявольський винахід Путіна», – думав він горісно.

«А що з тим робити? Як зупинити те телебачення? Як приборкати ті потоки шаленого шовінізму та расизму?» – крутилися в його голові одні і ті ж питання.

«Це проблема усього людства, усього світу, а не окреме питання окремої країни», – думав він, тяжко зітхаючи.

«Чому світ мовчить? Чого чекають? Чому не зупинять Путіна, адже мають досвід Гітлера?» – не розумів він.

«Укропи, нацики, бендерівці! Ми вас навчимо братів любити», – згадував він останні слова помираючого бурята, який отримав тяжкі опіки в своєму танку. Вдерлися ці танки в Україну в 2014 році та всі були розбиті, а бурятам-танкістам Валентин як лікар надавав допомогу, попри всю відразу до них.

«Політика умиротворення російського диктатора, що має ядерну зброю, принизливе плазування ООН перед знахабнілим Путіним не тільки не зупинить росіян, а навпаки – призведуть до війни в Європі», – роздратовано думав лікар, гойдаючись в старенькому автомобілі, що їхав прямо в Ад, який розкрився посеред Європи.

«Вони не розуміють, що Україна вже 30 років є незалежною, що виросло нове покоління, яке не знало імперії, не знало «совєтского братства». Нові українці жили в іншому світі, в іншому вимірі. Жили, як живе молодь у всій Європі: були їм цікаві нові технології, нові відкриття, вони захоплювалися подорожами, вивченням інших мов. Виникло нове братерство – інтернет, де молоді українці зливалися з іншим світом в єдину світову Хмарину. Їм були зовсім не цікаві пихаті та просто смішні вигуки росіян, накшталт: «Можемо повторити!» – тобто почати нову світову війну, чи то «Перетворимо Захід на ядерний попіл!» – тобто бійтеся нас, а то ми вас знищимо! Це було дико, це було смішно, а на жаль, треба було давно вже брати до уваги оті настрої росіян та інтенсивно готуватися до війни, а не співати на стадіонах – «Путін – х…», вважаючи це дуже зухвалим», – розмірковував лікар про події в Україні та в світі.

Такі от невеселі думки крутилися в голові Валентина дорогою на Донбас. Він вдивлявся в вікно, бачив своє втомлене обличчя та згадував свою кохану жінку Антоніну, що померла під час революції від ран. Туга та біль втрати ще щемили його серце, не давали спокою ні вдень ні вночі. Він відганяв від себе ті болісні думки, ті пекучі спогади, бо треба тримати себе в руках, треба працювати, треба спасати поранених людей. Він їхав спасати та допомагати… а сам був пораненим в серце та потребував душевної допомоги. Але ще якась несмілива тиха думка врізалася в ті тяжкі роздуми про свою втрату, про свою країну, вона крутилася на задньому плані свідомості, лунала ніжною мелодією поміж важких литавр.

«А чого та бідолаха сама ввечері гуляла лісом? Чому боса?» – згадував він ту Мавку, як ту дівчину прозвали хлопці. Він відчував, що не просто так вона гуляла та заблукала, бачив її очі, повні болю та розпачу, розумів, що в неї горе, бо сам горював і оплакував невидимими сльозами свою чарівну та ніжну Тосю.

Хотів би допомогти бідоласі з лісу, та його справа – порятунок воїнів. Але й дівчиська було жаль. Продезінфікував рани, напоїв, зігрів, дав взуття та завіз на станцію – чекати на Євдокію.

«Та нічого, Євдокія їй допоможе, заспокоїть, вилікує», – втішав себе Валентин.

– Звісно, жаль Мавку! – посміхався він знов і знов тому прізвиську, що дали їй хлопці, але відганяв від себе спогад про зустріч на ранковій дорозі.