Глава 18. Руда відьма

Руда, з обличчям покритим ластовинням, молода Євдокія була людиною, за життям якої стежило усе село. Була для пересічних селян незбагненною загадковою жінкою, що вражала своїми вчинками та нестандартною поведінкою. Мало того, що була рудокоса, з веснянками по всьому тілі, та ще й трохи заїкалася, якось дивно промовляла слова, робила невеличкі паузи, це змушувало усіх прислухатися та зазирати їй у рота. Але не та чудернацька краса та вимова зробили дівчину об’єктом уваги, а те, що самий гарний хлопець Анатолій, перший красень на селі оженився саме на ній. Усі тільки й чекали, коли ж то він покине її, коли почне пити та гуляти, та так і не дочекалися того.

– Як то таке може бути, що такий красень, такий балагур та веселун узяв за жінку таку мовчазну заїкасту дівку? – пошепки говорили баби біля криниці.

– То що тут незрозумілого, відьма вона, просто руда відьма, от вам і уся загадка, – шепотіли інші.

А красень чоловік її тільки всміхався собі в вуса та підморгував:

– Отака моя доля! Люблю усе незвичайне, а більш за все рудих відьом.

Він і тільки він знав, якою солодкою та пекучою була його жінка, наче мед з перцем, таку ні покинути, ні забути не можна, як спробував хоч раз.

А вийшло так, що пізнього вечора Анатолій несподівано побачив її на березі річки. Оголена молода дівчина з рудим волоссям, що спадало на міцні невеликі дівочі груди, виходила з води. Її золотаве руде волосся, яскраве білизною білого мармуру струнке тіло, що сяяло в місячному сяйві – все це так вразило молодика, що не міг ні спати ні їсти. Став ходити за нею, ловити погляд її блакитних очей, чекати її посмішку. А вона посміхалася до нього, а чому б ні – такий гарний хлопець.

Зовсім очманівши від бажання, Анатолій якось підстеріг її ввечері одну на річці і взяв її майже силою, майже, бо вона довго і не пручалася, не могла протистояти його красі та силі. Отак, спробувавши її кохання раз та потайки, не зміг вже жити без неї, без її палких та пекучих поцілунків та солодких обійм. Незважаючи на вмовляння батьків та осуд друзів, оженився на рудій Євдокії восени, бо вже не міг зректися її чарівної таємної сили. Жили вони тихо й дружно вдень, та палко й гаряче вночі. Народили двоє синів та донечку, не могли намилуватися на них, любили, доглядали їх. Заради дітей переїхали у столицю, бо треба ж дітям дати освіту. А яка ж в селі освіта? 

Діти пішли в Дусю – розумні, швидкі, енергійні, а красу та силу взяли в батька. Вчилися дуже добре, допомагали батькам, що важко працювали, бо для селян, що переїхали до міста, робота є, але ж важка та брудна. Та лихо спіткало і їхню дружню родину. Одного разу пішов Анатолій до річки, бо ще змалку полюбляв рибалити, та не повернувся. Шукали його довго, чекали, вірили, сподівалися на повернення. Але як вода дала його їй, так і забрала його навіки. Отак і жила вона сивою удовою, навіть і не думала більше шукати когось, бо дає Бог такого гарного та коханого чоловіка один раз, вважала вона.

– Такого двічі не дають нікому, – зітхала змарніла сива жінка, лише ластовиння видавало молоду руду Дусю.

Зараз вона ще більш дивно розмовляла, ковтала звуки, зупинялася в мові, але то вже нікого не дивувало – стара ж!

Залишилася Євдокія жвавою, енергійною, чуйною, ніхто і здогадатися не міг, через який розпач і біль пройшла бідолашна жінка, втративши своє єдине кохання, єдиного чоловіка. Звісно, діти її любили, але вони виросли і розлетілися по інших містах, мали свої, (слава Богу!) родини та діточок. Самотня жінка з сивим волоссям, в якому висвічували нитки рудого та золотого кольору, жила самотнім тихим життям.

Зараз сиділа стара Євдокія у маршрутці та обмірковувала, що вже в неї є, а чого ще треба знайти і купити для хлопців (так називали атовців, усіх разом – і добровольців, і вояків регулярної армії, що стримували російську навалу на сході України). А головне – де ж взяти гроші на це, у кого б ще попросити. А просити вона дуже не любила, звикла сама на себе, на свій гострий розум і на свою працю розраховувати. Але ж то не для себе, то для захисників, треба ж їм допомогти, підтримати хоч якось.

«Боже ж мій, до чого дійшло, – з болем думала баба Дуся, – воякам нема чого їсти, нема чого взути, шкарпеток – і тих немає».

Про саму війну і отих лютих «братів-росіян» і думати не могла, відганяла ті пекучі, сповнені ненависті думки.

«Треба думати про допомогу та про те, що можу змінити я, саме я», – зупиняла себе і свою лють Євдокія.

Отак в роздумах і не помітила, як доїхала до станції, де повинна була забрати якусь заблуду.