Глава 18. Порятунок

Тетяна бігла і не відчувала, як дерева били її красиве обличчя своїми сухими гілками, як чіпляли її босі ноги своїми жорсткими коренями. Вона не відчувала ніякого болю, бігла, бігла, бігла. Може, це було тому, що була страшенно налякана, може, тому, що її душевний біль був таким сильним, і отой рух без тями, оте жахливе тваринне бажання порятунку і було її спасінням від душевних мук. Озиралася, вдивлялася в темряву, чи не наздоганяє її той чоловік. Босі ноги кровили, обличчя було подряпане гілками, волосся розтріпалося, але жінка не відчувала нічого і бігла навпростець, не розуміючи, куди і навіщо, аби бігти і бігти, та не відчувати нічого, крім руху. Тетяна навіть не помітила, що загубила хустку та була босоніж. Аж раптом вона почула гомін людських голосів, побачила світло крізь стовбури дерев. Вона зупинилася, відчула страшенну втому, сіла на холодну землю, витерла мокре від сльоз та крові обличчя та стала прислухатися: що там за люди, що за машини. Але почути щось зрозуміле було неможливо, серце її так сильно калатало, кров стукала у скронях, подих був частим та гучним, горло сковала страшна спрага. Потроху Тетяна стала дихати повільніше, серце стало заспокоюватися, перестало стукати у скронях. Вона витягла вперед свої стрункі гарні ноги, відкинулася назад золотою головою, спершись на руки, які ще тремтіли.

«Людей декілька», – думала вона, прислухаючись до гомону та гуркотіння, що лунало попереду неї.

«Вони розмовляють на дорозі, там є ще й машини, які гуркотять», – розмірковувала вона, тяжко дихаючи та стримуючи тремтіння в тілі.

«Розмова тиха та спокійна, то означає, що небезпеки немає, хоча голоси усі чоловічі», – думала вона і розуміла, що треба вставати та виходити до людей, але ще не була впевнена в цьому.

«Від одного лиха втекла, а може, до іншого прибігла», – роздумувала вона та потихесеньку ішла до дороги проміж дерев.

Бідолашна жінка розуміла, що була знесилена, спрагла, загублена серед ночі в лісі, що потребує допомоги, але вона не поспішала, обережно ставила босу ногу на холодну траву, тихенько переступала, стримуючи зойки від болю, який завдавали гострі гілки, що валялися навкруги. Отак вона вийшла до дороги, зупинилася, постояла в темряві, сховавшись за стовбур старого дерева. Придивилася. Її молоді очі вичепляли з темряви групу струнких чоловіків, начебто у формі, начебто не у формі, стрій був у них різний, але у всіх мілітарний. Тетяна тихо вийшла із свого сховища на дорогу, хотіла попросити пити, але голос зрадив її, і лише якесь хрипіння вийшло назовні. Чоловіки різко обернулися на той дивний звук і теж оніміли: перед ними стояла лісова Мавка з золотавим розтріпаним волоссям і великими зеленими очима, в яких застигло страждання.

– Пити, – змогла видавити з себе змучена жінка, падаючи на дорогу.

Навкруги як по команді усі закричали, заворушилися, забігали. Вона вже того не бачила, не чула. Бачила тільки збентежені очі, такі гарні сірі очі немолодого чоловіка, що першим схаменувся і встиг її підхопити за талію, а тепер міцно тримав, притуляючи до себе і вдивляючись в її очі зовсім не по-чоловічому. Навкруги стояв галас. Хтось реготав, хтось брудно лаявся, хтось таки побіг за водою.

– Не закривайте очі, зараз буде вода, – щільніше притуляв чоловік до себе її гарне струнке тіло, і вона почувалася у безпеці у тих сильних немолодих руках.

– Ану, замовкніть! – крикнув він молодим хлопцям, які звикли відпускати міцні слівця та гарцювати, щойно побачивши молоду красиву жінку.

– Все буде добре, – тихо і впевнено говорив він їй, немов навіюючи.

А вона і сама міцно притулялася до нього і не відводила погляду від його сірих очей.

– Та дайте ж води, нарешті! – викрикнув він кудись вбік, відриваючи очі від її подряпаного обличчя. – Ось, пийте, тримайте кухоль обома руками, – наказував він, міцніше тримаючи її за тонку дівочу талію.

Вона пила і пила ту несмачну і нехолодну воду, і дивилася йому в очі, як він наказав. Чомусь їй було дуже приємно дивитися в ті очі, слухати той низький чоловічий голос, відчувати на своєму тілі його руки. Так би і стояла б вона вік, і все б пила і пила б, і дивилася, і дивилася б у ті очі.

Але він скомандував знов до когось убік:

– Заберіть кружку!

Хтось підбіг, забрав металеву кружку з її рук і одразу же впустив її, усі зареготали, заглушаючи стукіт металу об асфальт.

– Ну, то ж ясноє дєло, не кажень день хлопці бачать лісових красунь на світанку, – пожартував хтось.

А той сивий, що міцно тримав, поклав її руку собі на шию та повів до машини.

Тетяна покірно йшла за ним, знесилена, але радісна. Обережно посадивши її на сидіння, він дістав автомобільну аптечку та став протирати подряпини на обличчі.

– Ну, трохи неприємно, трохи попече, але треба потерпіти, – тихо говорив він їй, тримаючи міцно за підборіддя.

А вона раптом відвернулася та голосно заридала, затрусилася усім тілом, а потім впала йому на груди, обхопила його шию і плакала, виливаючи увесь свій накопичений за цей час біль. Він обережно пригорнув її однією рукою до себе, а другу так і тримав збоку, затиснувши в ній тампон.

– Ну, тихо, тихо, ну годі, – ніжно погладжував він її по спині. – А що сталося в лісі, що там відбулося, ви цілі, здорові, не ушкоджені? – якось холодно і професійно допитувався він.