Глава 17. Руїна

Тієї осені Тетяна жила у дачному містечку під Києвом. Жила там із своїм котом Васею – її єдиною розрадою в самотньому сірому житті. Якби не той кіт Василь, то й не знала б, чи жила б взагалі – світ її розпався на друзки, життя перетворилося на суцільну руїну. Їй і на думку не спадало, що її чоловік, отакий товстий незграбний Євгеша, маючи її, красуню і розумницю, може втішатися на стороні чортзна з ким, а особливо зраджувати її з отією хтивою хвойдою Анжелкою, що була, насправді, її найкращою подругою. Тетяна залишила чоловіка, так і не вислухавши його брехливих пояснень, тільки й взяла свого кота Василя, та у чому була поїхала на дачу, аби не бачити і не чути нічого більше про чоловіка і свою подругу.

Жила вона на холодній осінній дачі тихо, ні з ким не спілкувалася. Блукала лісом вдень в старезному дачному одязі, мов жебрачка, вночі невгамовно плакала, притуляючи кота до свого гарячого молодого тіла. Роботу, якої вона прагнула усе своє життя, вона покинула, жила скромно, витрачала день за днем свої невеликі заощадження. Що робити далі, як жити далі – не знала, бо і взагалі жити не хотіла, але ж не могла покинути кота Васю напризволяще. Величезний пухнастий та синьоокий Василь розмовляв з нею (так, він вмів розмовляти, але тільки своєю котячою мовою), втішав її як міг та зігрівав в холодні ночі в нетопленому будинку. Отак жила вона, не розуміючи, що робити далі. Горювала, плакала, згадувала і згадувала в подробицях той злощасний день, начебто могла щось зупинити, щось змінити. Але «День сурка» і зміни подій бувають тільки у кіно.

«А може, і не треба, щоб все знов встало на свої місця?» – питала вона себе і не знала відповіді.

Чогось вона очікувала, щось хотіла збагнути, може, і самий сенс життя. Змалку вона знала свій шлях: школа, університет, знову школа, але вже як робота, ну ще, звісно, родина – чоловік та діти. Та раптом уся ця проста та правильна схема зламалася, розлетілася на шматочки, а вона ніяк не могла їх зібрати.

Усі були здивовані, коли вони побралися – така струнка золотокоса красуня і такий лисий незграбний товстун. Але старша за Євгена жінка кохала його по-справжньому, усім серцем, хоча, може, трошки по-материнські, був він для неї начебто і чоловік, і син водночас. Занадто вже вона опікувалася його бажаннями та примхами. Думала, що і він кохав її, але – ні. Тепер вона чітко розуміла, що ні, ні… не кохав ніколи! Це було дуже боляче для неї. Дивно, жінка втратила дім, роботу, пожитки, статус, друзів, родину – втратила усе, а горювала тільки тому, що він ніколи, ніколи не любив її. Думка, що вона стільки років помилялася, приймала пристосуванця за щиру людину, а його підлі маніпуляції – за любов, робила її просто навіженою. Жахливе відкриття обпікало зсередини, заполоняло голову, вбивало усі думки та бажання.

«Як я могла не помічати, не розуміти? Як? Як? Як?» – стукотіло у скронях, нібито старий годинник відбивав секунди.

Звинувачувала Тетяна себе в недолугості, дурості, ще бозна в чому, і не було до зрадника вже ні любові, ні жалю.

«Дурепа! – кричала вона собі. – Яка ж я дурепа! Нічого не бачити, не помічати! Ну як можна бути такою наївною?» – кляла себе жінка.

Цілими днями гуляла вона в осінньому лісі. В цей значний в її молодому житті день вона теж блукала лісом довго та безцільно, аж поки сутінки не накрили і її, і сам ліс. Тетяна побігла додому, бо темрява лякала її, додавала роздратування та напруги. Серцем відчувала, бідолаха, що от-от щось станеться.

«Чому, чому, чому? Чому тільки зараз так усе ясно і зрозуміло?» – думала вона і, спотикаючись, боляче чіпляючись за тугі темні кореневища, все бігла і бігла по темному лісі, поки в сутінках не перечепилася через корені та не впала. Впала та отак і лежала незрушно на холодній землі, вдихаючи запах прілого листя та самої неньки-Землі.

Потроху Тетяна заспокоїлася, поправила яскраву квітчасту хустку, що сповзла їй на очі. Чорна туга помалу виходила з неї. Земля-планета заспокоювала і заколисувала свою нещасну людську дитинку, що лежала на її тілі в руїнах Духу і Волі.

«Ото б і померти! Отут! Зараз!» – нова думка промайнула в голові Тетяни, і їй, як не дивно, стало навіть легше від неї.

«Точно! Яка слушна думка! Померти! От єдиний вихід, от єдиний порятунок від тих невгамовних питань!!!» – зраділа Тетяна.

«А як? Це, мабуть, боляче? А може, й не боляче?» – спокійно розмірковувала вона, і ці міркування приносили надію на порятунок від нестерпного болю всередині неї. Жінку легенько трусило від холоду, але вона того не помічала, бо була збуджена, зосереджена на новій ідеї порятунку. Їй вже не було цікаво, ні чому він так вчинив, ні взагалі-то, чи кохав її коли-небудь – усе стало неважливим водночас. Це було дуже приємне нове почуття, яке давало спокій та порятунок від болю.

«Отак раз – і нічого нема: ні тебе, такої довірливої дурепи, ні твоїх пекельних спогадів», – думала вона, лежачи в темному холодному лісі, що втратив в темряві свою осінню красу і пишноту, як і сама та бідолашна жінка, змучена сльозами, нестерпними спогадами та здогадками.

«Ні! Стривай! Як то вмерти? Зараз? Отак прямо зараз? А кіт Вася? Як же він?» – схаменулася вона і захолола – почула тихенький хруст гілочок в темряві.

Не встигнувши розвинути гірко-солодку думку про смерть, вона почула обережний хруст, якесь легке сопіння зовсім поруч та раптово зрозуміла увесь жах свого становища.

«Боже! Я ж лежу в темному незнайомому лісі, сама, безпорадна, знесилена», – зрозуміла Тетяна і миттєво підскочила, застигла, прислухаючись до звуків поруч.