Глава 16. Нічний політ

«Майдан, революція, вбиті… Незрозуміло, що буде завтра з Україною, з народом, а головне – що буде з її сином, з онуками», – з гіркотою і тугою думала Антоніна, відчуваючи, як тисячі мурашок розбігаються по спині.

Хтось невидимий і безжальний висипав їй на спину тисячі мурах. Вони швиденько розбігалися від центру до країв спини, обгортаючи її крижаним полум’ям. Жінку лихоманило, трясло. Ось і нова порція мурах висипана – і побігли, побігли, побігли. Ще й ті не добігли, а тут вже й нові – побігли, побігли, побігли, наздоганяючи і випереджаючи одна одну.

«Як же ж у безжального ката все розраховано по секундах, можна навіть годинник звіряти: висипав, побігли, добігли, висипав… і тортури методично повторюються», – роздратовано думала Тоня.

– Знов полум’я та крига, тільки тепер всередині мене, – згадала вона феєричні крижані пейзажі на вулиці Грушевського в Києві, здригаючись усім тілом.

– Господи! Зупиніться хоча б на мить! – благала вона ката, що сипав і сипав їй на спину в безжальному ритмі невидимі невгамовні мурахи.

Хтось дуже старанно закривав її ковдрою, підгортаючи для тепла краї в постіль. Жінка спершу впізнала різкий запах гару палених резинових шин автомобілів, яким пропахли усі майданівці, та з-під нього ледь-ледь повіяло знайомим приємним запахом парфумів, що вона дарувала коханому.

«Це коханий, він з Майдана», – думала Тоня, згадуючи випадок в метро.

Вона, як завжди, їхала ввечері з Майдану, і на станції Хрещатик зайшла галаслива група молодих людей в заплямованому одязі. У них були почорніли від гару і диму обличчя та руки, а головне – від них по всьому вагону йшов дуже сильний запах гару. Усім було зрозуміло, що хлопці їхали з Майдану, де день і ніч палили дрова в великих залізних діжках та просто неба палили шини. Якась немолода, але дуже ошатно вбрана жіночка, що опинилася біля них, протискаючись до виходу, незадоволено закочувала очі та кривила без того спотворене часом обличчя, відверто демонструючи своє незадоволення. Один з хлопців сказав до неї голосно:

– Мадам, пробачте, це і є запах свободи! – в вагоні всі засміялися.

Стара пані невдоволено відвернулася від них, а іншій хлопець продовжив:

– Мабуть, вам цього не зрозуміти вже!

Усі пасажири задоволено всміхалися, розгойдуючись у швидко летючому в темряві тунелю поїзді, а ось і світло вже замайоріло на станції.

– Коханий! – ледь чутно звала Тоня, повільно повернувши забинтовану бриту голову. – Коханий! – нечутно позвала вона ще раз і, о диво… полетіла назустріч дзвінким кличним звукам труби.

Це було дивовижно: вона відчувала радісну легкість льоту, приємну невагомість тіла, але в той же час вона чула далекий голос коханого.

– Тося, Тосічка! Ти чуєш мене? – радісно скоромовкою говорив Валентин. – Закінчилося, все закінчилося! – шалено радів він. – Ми перемогли! Чуєш? Пе-ре-могли! – лунав, віддаляючись, його голос. – Янукович втік! – Валентин в запалі стискав її руку, але вона нічого не відчувала.

Той пунктуальний кат зі своїми дресированими мурахами залишив її в спокої. Було жарко, вона пливла, палаючи в крижаному холоді ночі.

Раптом вона побачила закопчений рідний Київ, заповнений втомленими нескореними людьми, в центрі якого колихалося море з блакитних вогників.

– Що це? Море? – здивувалася Антоніна, що стала знов молода і красива. – Чомусь воно горить таким дивним блакитним вогнем? Чому колихається людськими обличчями? – не розуміла Тоня, струшуючи чарівною голівкою з чорними кучерями.

Це сотні тисяч людей включили мобільні телефони та спрямували їх догори – блакитним світлом угору до Неба.

– Це був сигнал до Всесвіту, – зрозуміла Антоніна. – Ми ж не самі в цьому світі, нас там помітять, нам допоможуть, – неземна радість заповнила її вщент.

І раптом все стихло, згасло, але лише на мить, та знов спалахнуло.

Антоніна померла на світанку, поповнивши загін молодих бійців «Небесної сотні».

Її маленька іскорка стала часткою великого вогню, в якому народжувалася нова нація, новий народ.