Глава 15. Син

Вона чула звуки горна, але вже зовсім інші – якісь пласкі та невиразні.

– Ало! Ало! – голосно кричав схвильований голос сина, що розмовляв с кимось по телефону.

– Син, синочок! – кликала його беззвучно Антонина. Посинілі губи не слухалися і навіть не ворушилися. – Хлопчику мій! – безнадійно звала його бідолашна мати. – Будь обережним, бережи себе! – вмовляла його Антоніна.

Вона плакала. Але сльози її не котилися з очей. Ніхто не чув того плачу, того зову. Антоніна так і лежала, закотивши бриту голову і закривши свої чудові сині очі.

Син виріс в бідності та злиднях. Але це тільки пішло йому на користь. Він навчився обдумувати кожен свій крок, відповідати за свої вчинки. Дуже швидко він став в домі господарем та навчився піклуватися і за себе, і за свою матір. Він відкрив невеличку фірму і зараз мав відповідальність ще й за своїх працівників. Він не стояв на Майдані, як і більшість киян продовжував працювати, бо був великий заказ і треба було його обслуговувати. Але він приходив на Майдан на вихідні, допомагав всім, чим тільки міг: возив харчі, ліки, дрова. Одного дня на Майдані всім сказали, що потрібні засоби дитячої гігієни. Люди дивувалися, але несли пелюшки, памперси до Будинку профспілок, де був штаб та госпіталь. Там координатори пояснювали, що це для поранених, бо такі засоби краще всмоктують кров, ніж звичайні бинти. Син Тоні брав гроші фірми на благодійність, іноді вкладав свої кошти, коли і цього не вистачало, то всі працівники «скидувалися» і купляли та привозили все необхідне Майданівцям. Ліки та дрова потрібні були у великих розмірах. Люди ж стояли на морозі день і ніч. Та ще й їх поливали водою з водометів, та ще й, звісно, погано харчувалися, попри всі намагання організаторів та величезні благодійні внески. Внески робили майже усі жителі столиці, та і не тільки столиці, допомагала діаспора та тисячі добрих людей по всьому світу. Хто робив величезні внески, хто малі, а хтось, як Тоня, просто пригощав канапками з сиром. В це не могли повірити тітушки і «силовики», що працювали там за гроші. Тому-то і намагалися викрасти когось та нелюдськими тортурами вибити факти оплати героїзму повстанців, тому що той, хто повзає, не розуміє того, хто літає.

Звісно, повстанці хворіли – віруси гуляли Майданом попри морози. Але найстрашніше було те, що якісь сховані снайпери стріляли то там, то тут по людях. Були вже перші загиблі, але ніщо не зупиняло людей, вони стояли пліч-о-пліч день і ніч.

Власть наймала снайперів (подейкували, що в сусідній країні, бо не хотілося вірити, що то свої стріляють по своїх, хтозна?..), які стріляли просто в очі повстанцям. Це було так ницо, так ганебно. Ні, не вбити, а покалічити, завдати болю. Залякати! Це було в дусі проросійського президента Януковича, який добре знався на методах КГБ. Особливо прикро, коли цілили в очі журналістам, операторам, яким добрий зір був необхідний в роботі. Та що там казати – Антоніна жаліла усіх, таких молодих, красивих, зовсім неозброєних, не захищених, в непристосованих до бою будівельних касках, зі щитами з фанери, що стояли насмерть проти оснащених і захищених урядових військ.

Але в той же час вона відчувала гордість за своїх громадян.

– Герої, що й казати!

«От тобі і Котигорошко! От тобі і бій зі Змієм!» – думала вона, дивлячись на хлопців.

Звісно, вона сильно переживала за свого сина, який приходив на Майдан не в касці, не в захисних окулярах, а просто в коштовному кашеміровому пальті, в елегантному костюмі, як і тисячі інших киян, після роботи. Все могло бути. Вже були перші загиблі та покалічені.

Антоніна чула, як син розмовляв по телефону неподалік від неї. Голос його був такий рідний, але дуже напружений та знервований. Вона кликала його, хотіла застерегти, оберегти своє дитя, сказати, щоб сидів вдома, не ходив на Майдан, бо там стає дуже небезпечно! Але чомусь він її не чув.