Глава 14. Знову на Майдані

Прапори над площею, вони колишуться, плескаються, літають. Кругом все жовто-блакитне: на людях, на машинах, на барикадах, на домах.

«Боже, який же ж радісний та оптимістичний прапор в нас», – думала Тоня, стоячи на Майдані.

А навкруги гойдалося яскраве людське море – теж жовто-блакитного кольору: люди носили жовто-блакитні стрічки на сумках, на одязі, одягали блакитні чи жовті шапки, а деякі жінки носили вінки, вдягнуті прямо на хустки чи шапки. Яскраві жовто-блакитні кольори були противагою чорній кіптяві від згорілих шин, що покривала все навкруги.

Але більш за все дивувало Тоню те, що багато хто вдень приходив з дітьми. Вогонь, гар, смерть та діти! Діти пливли над головами повстанців, сидячи на плечах батьків, бадьоро розмахуючи жовто-блакитними маленькими прапорцями. Вони, теж прикрашені жовтими та блакитними стрічками, посміхались старим жінкам у вінках та чоловікам з геть почорнілими обличчями – вони були над брудом та гаром, немов майбутнє цієї країни.

«Так, це правильно, що діти тут, – дійшла висновку Тоня. – Діти повинні бачити це! Це треба запам’ятати та передати далі, бо так і живе історія народу. Це ввійде в історію, так. Такий масовий прояв Свободи, Єднання, Гідності бува дуже зрідка в житті народів», – розмірковувала втомлена немолода жінка.

«Про це ще напишуть легенди», – раділа Антоніна, відчуваючи гордість за свій народ.

Раптом вона почула дивовижні звуки. В це неможливо було повірити, але це було! Звук горну, такий пронизливий та бадьорий, лунав дуже різко, немов розрізав повітря на шмаття. Змерзла та втомлена Тоня пішла на той звук, що лунав з Європейської площі. Там білявий гарний чоловік, закинувши голову, легко і невимушено трубив у горн. Такий горн, що колись лунав, мабуть, перед боєм, змушував схаменутися, зібратися духом. Призивні звуки звали, наказували, нагадували:

– Ми-пе-ре-мо-же-мо-о-о-о-!

– Всі-впе-ред, впе-ред, впе-ред!

– Гід-ні-сть, че-сть, зви-тя-га!

– Пе-ре-мо-же-мо-о-о-о!

Це було неймовірно, містично, незабутньо. Навкруги була крига, чудернацькі бурульки звисали звідусіль, відсвічуючи брудом та яскравим полум’ям.

Крига та полум’я! Жах і радість! Мужність та боягузтво! Таке сходиться в світі тільки в визначні миті історії.

Насправді ж вогонь був від палаючих шин та запальних сумішей, крига – від води з водометів, яку направляли на двадцятиградусному морозі в неозброєних захисників Майдану. Вся площа – суцільна крига! Особливо фантастично виглядали чорні і обгорілі, і обвішані феєричними переливчастими бурульками автобуси, з яких було зроблено на площі захисні барикади. Це був казковий, міфічний пейзаж драматичних подій. Якби талановитий митець зробив би такі декорації до фільму чи до опери, то всі б сказали, що то є несмак, бо забагато чудернацької крижаної краси, але якийсь дух-покровитель стародавнього міста створив неймовірні витвори з криги, сповіщаючи світу про значимість і міфічність цієї миті історії. І на такому фантастичному тлі серед бурульок і вогню лунав пронизливий спів горну, що повертав до дійсності своїм бадьорим різким звуком

«Яке щастя, що я дожила до цих днів! – думала змерзла вкрай Антоніна. – А могла ж померти ще в дитинстві від голоду та холоду в тій «країні солодкого пломбіру», так і не пізнавши такого потужного торжества Духа над болем тіла, над страхом смерті!» – розмірковувала зачарована жінка.