Глава 13. Коханий

Тоня повільно почала пригадувати, що з нею сталося: в Києві була революція, вона ходила з тацями, годувала людей, потім прийшли тітушки, удар, лікарня.

Скільки часу пройшло з того моменту, Антоніна не розуміла. В якому вона стані зараз – теж не знала. Згадала тільки, як вона лежала на газоні та дивилася на травичку. Голова боліла і паморочилася. Зелені чоботи, поїзд, варення – думки її плуталися. Вона чула приглушені голоси близьких людей якось здалеку, не зовсім розуміючи, що вони кажуть. Ось зараз вона розуміла – Тамара плаче і згадує її весілля.

– Боже, у мене ж весілля скоро! – схаменулась вона, пригадавши усе.

«А мені поголили голову, значить – будуть робити операцію», – подумала Тоня, і в животі заворушився клубень страху.

– Не виросте ж волосся, не встигне до весілля, – розпач роздирав груди жінки.

«Боже ж мій, а як же ж хотілося хоч на весіллі бути гарною», – з тугою думала жінка.

Оце так! Усю молодість була болісно самотньою, жадала любові, піклування, відчайдушно бажала бути комусь потрібною, єдиною! Весела норовом, гарна і розумна – вона приваблювала чоловіків, їх було коло неї багато, навіть забагато. Вона втомилася від чоловіків, що палко бажали її на ніч, на місяць, на два. Мріяла про справжню родину, про єдиного і коханого чоловіка. Так багато було зустрічей та розлук, так багато гірких розчарувань та бридких спогадів… Але вона продовжувала вірити в диво, в свою мрію, в свою долю.

Антоніна, частенько їдучі в переповненому автобусі, закривала очі і мріяла. Вона, втомлена і змерзла, гойдаючись разом з автобусом на ямах роздовбаної дороги, закривала свої чарівні сині очі і мріяла. Вона бачила себе жінкою, господинею в затишному домі, і це було так приємно. Ось вона в рожевому фартушку (звісно, рожевому!) стоїть біля плити і жарить на пательні млинці для Нього – коханого чоловіка. Ось вони гуляють біля озера, тримаючись за руки. А тут вона лежить в ліжку у рожевій (звісно, рожевій!) сорочці з мереживом, сама рожева від жару, щаслива і хвора, а Він, посміхаючись, подає їй мікстуру від кашлю, яка смакує чорною смородиною (звісно ж, чорною смородиною!), потім напоює її з ложечки. А ось Він, схилившись над нею, цілує у гарячого лоба, пестячи очима, подає їй велику шоколадку. Мрії, мрії… наївні, чисті, мов білі голуби. Нездійсненні мрії.

Подружки, маючи неабиякий досвід в коханні, сміялися, бо вони не вірили, що в такому віці ще можливе кохання, прогулянки біля озера, шоколадки, мікстури в ліжку, та вся ота маячня, притаманна молодим наївним дівчаткам. А вона соромилася своїх думок, вірила, чекала… і дочекалася. В один щасливий незабутній день з’явився Він – такий, як вона і уявляла: високий, стрункий, з гарним сивим волоссям, сивими вусами та сірими з іскорками очима. Він осяяв собою усе навкруги неї, а головне – її нещасливе життя, обігрів його пристрастю та любов’ю, обгорнув піклуванням та ніжністю.

– Валентин, Валік, – тихо звала Тоня коханого, з болем поворухнувши своєю голеною головою.

Відповіді не було. Тільки жіночий плач чувся десь здалеку, як крізь скло, глухо, неясно, бо з іншого вже виміру.

– Де ж ти, мій коханий? – все кликала поранена жінка своє кохання, але нечутно, не ворухнувши губами, тільки подумки.

«Як же ж так, не судилося?..» – з жахом, але вже без жалю і туги думала вона, а в голові все гуло.

– М-м-м, – стогнала вона, провалюючись в липку вату.

Важкий тягар давив на неї, не даючи поворухнутися, сковуючи тіло і душу.

Раптом якось розвиднилось, щось вона побачила перед очима, воно колихалося, розгойдувалося, переливаючись жовтими та блакитними кольорами.

«Що це?» – спитала себе Тоня.

«А, це ж прапори, я на Майдані», – зрозуміла вона.