Глава 12. Варення зі смородини

Щось таке приємне і тягуче обліплювало маленькі рученята. А який чудовий запах, нотки свіжості та кислоти, так і хочеться спробувати! То й спробувала, лизнувши свої руки – щось неймовірно смачнюще, кисло-солодке, ні з чим не зрівняне.

Антоніна бачила себе в сірому сарафанчику з рукавами-крильцями біля великого буфету. Вона бачила свої маленькі ручки в фіолетовому мастилі смородинового варення, свої голі ніжки на дерев’яній червоній підлозі. По тих чудових струнких ніжках стікало щось тягуче, заливалося у пальчики, стояло калюжками біля ніг. Вона з жахом побачила, як маленька гарнюня запускає ручку по лікоть в трьохлітрову банку та розмішує в ній варення повільно, колами, віддаючись радості нових відчуттів та дотиків. Її пальчики то затискаються, то розтискаються, хапаючи вислизаючу рідину з комочками, насолоджуючись незнайомими дотиками маленьких ягід. Її сіренький сарафанчик покрився важкими фіолетовими плямками, які неприємно прилипали до малого тільця. Але Тося терпіла то заради неймовірного відчуття, яке вона відчувала в банці. Маленька винахідниця зрозуміла, що буде ще краще, якщо міняти руки по черзі. То було чудове дійство, яке потребувало зосередженості і уваги. Малеча, затамувавши подих, пізнавала світ і його чутливі прояви. Тоді в житті Тоні ще була сонячна кімната, шикарний дерев’яний буфет, сіренький сарафанчик з крильцями, що закінчив свій вік в ці щасливі хвилини, була мама, був дім, було варення. Усе своє подальше життя Тоня любила варення, просто обожнювала його, але грошей на таку розкіш їй не вистачало. Але, як влітку у неї бували великі підробітки, дім сповнювали неповторні пахощі чорної смородини та дитинства.

Медсестра довго намазувала руку Тоні спиртом (ось звідки сплив спомин про варення на руках!) та впхнула голку в вену. Тоні ставили крапельницю. Обстеження показало, що в мозку є велика гематома. Бідолаху готували до операції. Антоніна була без свідомості.

Чудове марення знов виринало з забуття. Її руки, покриті бузковим мастилом і якимось білим пухом, були сповнені краси та фатальності. Дівчинка згадала танок вмираючого лебедя, що часто показували по телевізору в комуністичну добу. Вони усією родиною дивилися той танок на дуже маленькому телевізорі з величезною золоченою лінзою, там балерина відчайдушно махала руками-крилами, переступаючи з ноги на ногу. Музика розривала душу, лебідь все ніяк не вмирав, сестри плакали… З тої самої миті Тося назавжди полюбила балет.

Дівча махало бузковими руками, тупцюючи у калюжках спаплюжених зимових смаколиків, серед банок та розірваних рулонів вати. Саме завдяки ватним обгортанням і з’явився отой чарівний пушок на руках дівчинки. Вона була щаслива та горда від того, як все гарно вийшло, бо бачила себе на сцені в образі лебедя. Та раптом цю чарівну ароматну ватну медитацію розірвав страшенний крик матері,

– А-А-А!!! Ой лишенько! Що це? Навіщо? – несамовито кричала матір, зазирнувши ненароком в кімнату з кухні, де показувала сусідці свої закрутки томатів, бо вже показала своє варення та полишила банки на полу, біля буфету, та дуже необачно там же свою талановиту донечку.

– Боже мій, Боже! За що? Навіщо? – голосно плакала мати.

Антоніна прислухалася і зрозуміла, що то не мати, то якась інша жінка плакала, голос був не той, але дуже знайомий.

«Хто ж це так плаче? Чому так гірко?» – питала себе, прийшовши в пам’ять Тоня.

– Як це так? Чому? – чула Тоня знайомий голос, який ніяк не могла впізнати. – Вона ж не стара, ще жити і жити! – не могла змиритися жінка й плакала. – Свадьба ж в неї скоро! – вже тихіше і якось боязко говорила вона, ніби соромлячись своїх слів. – А діти? Діти? – згадала вона про святе, одразу заговоривши голосніше.

«А, це ж моя подруга Тамара, говорить про мене, плаче за мною, – зрозуміла Антоніна, – то я помираю», – з тугою, але без відчаю підсумувала вона.