Глава 11. Музика Майдану

Антоніна лежала на столі під апаратом МРТ. Вона, як крізь туман, чула стукіт.

«Тик-дик-тик-дик», – стукотів колесами потяг. Вона бачила свої зелені чоботи. Вона чула стукіт і не могла зрозуміти, де вона. Ноги в чоботах нили, вони були замалі і дуже давили, а голова гуділа від того чарівного капелюшка.

«Та ні! Це стукотять барабани на Майдані!» – подумала вона. Вірніше – не барабани, а порожні залізні діжки, в які майданівці стукотіли, як в барабани, а в інших таких металевих діжках вони палили дрова, щоб якось зігрітися. Тоня бачила їх і на площі, і на вулиці Грушевського.

– Там-тара-рам! Там-тара-рам! – дзвінко розліталися звуки.

Це було важко витримати. Звуки врізалися в голову, спонукали до дії.

– Не спати, не спати! Стояти! Триматися!

Тоня намагалася на Майдані обходити їх як подалі. Це для сильних чоловіків, для воїнів. Їй здебільшого подобалися звуки піаніно. Так, піаніно! Вона сама спершу не могла повірити, що ось тут на Майдані справжнє піаніно. І хто тільки придумав принести на площу піаніно? Так, хай увесь світ знає – це революція Гідності і Честі, і тут стоять усі разом: і робітники, і фермери, і музиканти, а не фашисти, як це пропагандували росіяни.

Грали здебільшого класичну музику. Піаніст грав віддано і професійно. Чаруючі манливі звуки лилися, вилися над діжками з вогнем, над барикадами, над наметами, над головами стомлених почорнілих від кіптяви людей, з’єднуючи все в єдине велике історичне дійство. Манливі звуки тягнули за собою кудись вгору, в небо, в вічність, спускаючись вниз, дарували відчуття гармонії та злагоди. Піаніст грав професійно, вкладаючи душу, віддаючись плину звуків і їхній гармонії. Його обличчя було сховано під чорною маскою, тому що виділятися з натовпу було небезпечно. Люди зникали, вийшовши з епіцентру Майдану, діставшись до дальніх кутків великого міста. Потім їх знаходили біля лісу понівечених, покалічених, захололих, а деяких мертвими зі слідами катування.

«Герої, насправді герої», – думала Тоня і плакала від пекучого болю та глибокого співчуття.

«Нелюди! Що вони хотіли дізнатися, по-звірячому катуючи людей? – питала себе Тоня, мимоволі стискаючи руки в кулаки. – Що хотіли дізнатися: хто платить, хто зганяє людей на Майдан?» – розмірковувала Тоня.

«Народжений повзати літати не може!» – раптом згадала Тоня всім відому приказку і приречено зітхнула.

Ну не можуть вони повірити, що можна отак просто не за гроші, без винагород і баришів протистояти так довго озброєним воякам. Ходили чутки, які розпускала РФ, що це все оплачує США. Такі нісенітниці визивали тільки сміх, тому що кожен майданівець знав, за що він стояв, чому страждав від голоду і холоду на морозі. Ні за які гроші це зробити неможливо: ціна вже занадто велика, ціна є – здоров’я та життя. Звісно, заради великої ідеї, заради майбутнього своєї країни, своїх дітей можна витримати важкі умови протистояння та боротьби. А смерть? Про неї краще не думати взагалі, може, якось і обмине, сподівався кожний.

Пальці піаніста легко бігали по клавішах… Музика Моцарта кликала кудись до небес, манила мріями. Вона була легкою, світлою, і в той же час сповненою великого таємного змісту.

«Це музика мрії та надії», – думала розчулена Антоніна, стоячи з порожньою тацею посеред барикад, вкритих кіптявою спалених шин. Вона була абсолютно щаслива, сповнена дивовижної радості, яка наснажує людину, коли та присутня при перемозі Духа над тілом. Таке вона, мабуть, вперше відчувала в житті.

«Ні, щось не те! Якісь примари охопили мене, я хвора…» – зрозуміла бідолаха.

«Отож, давно вже зносила ті зелені чобітки, давно вже потяги не ходять містом», – приходила вона до тями з розпачем.

«І я не на Майдані! І це не барабани!» – розуміла поранена жінка.

«Але що то за гуркіт, що за таке лунке торохтіння?» – питала себе Антоніна, не розуміючи, де вона.

«А-а! То я у лікарні!» – дивна радість сповнила її, даючи відчуття захищеності та прихистку.

«А, то гуркотять апарати, і шепотять лікарі», – врешті-решт зрозуміла вона.

Апарат МРТ дійсно страшенно гуркотів і качався. Нарешті все затихло.

«Це ж треба таке, чомусь згадала черги, свої зелені чоботи, дорогу по шпалах у дитсадок, спотворену радянщиною молодість», – дивувалася Тоня, знов провалюючись в безодню підсвідомості.

Її, непритомну, везли у палату.