Глава 10. Зелені чобітки

Як її піднімали, як несли на ношах, Антоніна не пам’ятала. Пам’ятала тільки, як побачила раптом, якось з висоти, вулицю та лежачих на ній покалічених людей. Лежачи на газоні обличчям донизу, вона нічого не могла бачити та не розуміла, що відбувається. Зараз її якісь люди підняли та понесли на ношах до машини. Отут вона і побачила закривавлених з синювато-білими обличчями людей, що лежали. Деякі чомусь були накриті з головою якимись квітчастими простирадлами, з-під яких тонкими струмками збігала кров. Антоніна вся похолола, бо зрозуміла – це мертві! Накрили їх побратими з поваги до скаліченого молодого тіла чим було, а було лише те, чим вкривалися самі – квітчасті та картаті простирадла. Це виглядало дуже недоречно: милі домашні з квіточками простирадла, картаті ковдри на брудному закривавленому асфальті на ще теплих молодих тілах виборювачів свободи. Це була якась неприпустима суміш неповаги до таїнства смерті та поваги до молодих красивих хлопців, скалічених, забитих насмерть. Отак і лежали вони у центрі столиці прямо біля входу в метро. Інші, що були живі, сиділи попід деревами прямо у багнюці, стогнали, розмазували кров по своїх страшенно блідих обличчях, дожидаючись допомоги. Ось оці криваві ковдри, тіла загиблих, запах паленої гуми у центрі Європи – усе це навело Антоніну на думку (дивно, але і в цьому напівпритомному стані їй ще приходили якісь думки), що це і є смерть СРСР, смерть того страшного жорстокого монстра-людолова, що пожирав своїх дітей, заманюючи їх солодким смачненьким морозивом «Пломбір». Так помирала держава, що мала красиву назву: Союз робітників та селян!

У цій страшній епічній картині Долі не вистачало одного компонента – тітушок. Вона повернула голову, щоб їх побачити, але знов усе попливло, бідолашна втратила свідомість, і та зловісна фатальна картина, побачена нею, так і застигла у Всесвіті: зимове місто, палаючі шини, кров, тіла героїв, тобто тільки жертовність і зліт духу, тільки людяність і гідність, тільки оте вічне і невмируще, і ніякої сьогоденної вигоди та підлого запроданства.

Апарат МРТ стукотів над головою. Антоніна побачила свої ноги. Вони крокували в зелених чобітках по шпалам залізної дороги.

– ЗЕ-ле-ні! Зе-ле-ні-і-і-і-і! – гидко верещав хтось прямо на вухо.

Це може здатися дивним: зелені чоботи – дурний смак чи епатажність? Ні те, і не те. Радянські жінки носили те, що змогли знайти та купити в умовах тотального дефіциту. Це в них називалося «дістати». Антоніна йшла, точніше – вимушено крокувала по шпалах, притуляючи до грудей дитинку. Дитина була вже велика, могла би йти й сама, але це був ранок, вона поспішала до дитячого садочку. Робота її була далеко, треба було їхати на інший кінець міста, змінивши три види міського транспорту, що працював в ті часи дуже погано, не за розкладом, а абияк, як і все в «славетній» державі комуністів.

– Тримайся міцніше за мою шию! – марно просила Тоня сина. – Матусі ж важко ж! – пояснювала вона хлопчику, який весь час крутився.

Хлопчик крутився, капризував, ледь-ледь не випадав з рук. Він не розумів, що це коїться, чому такий свист та стукіт. Йому було страшно.

Антоніна вже бігла з калатаючим серцем у горлі, задихаючись на тремтячих від напруги ногах, взутих у зелені чобітки на підборах. Вона міцно притискала дитинку до грудей і, схиливши голову, уважно дивилася під ноги. Шпали вже бігли з-під ніг, поїзд свистів, грохотав, випускав кубла пари, дитина кричала…

Та ні, це не поїзд стукотить і настигає її з дитиною на руках,  зрозуміла жінка.

«Це так працює в лікарні апарат МРТ, – пояснювала собі Тоня, заспокоївшись. – Але серце так калатає, як і тоді, – подумала вона, зітхаючи від тих спогадів. – Це була не купівля, – згадала вона, як купувала оті чобітки. – Це ж була битва за взуття, така епохальна взуттєва битва радянських жіночок».

Недалеко від її дому на так званому Пєрєсечєнії був взуттєвий магазин. Звісно, ніякого взуття в ньому не було, як і в кожному радянському магазині, окрім домашніх тапок «неходових» розмірів, тобто або дуже великих, або дуже малих, та гуталіну. Але тому магазин і звався «Взуття», що час від часу туди завозили взуття, іноді ще й імпортне, з «братніх» країн. Зазвичай щось одне – чи туфлі, чи чоботи.

І починалася жіноча битва! Жіночки збігалися звідусюди. З колясками та з малими дітьми на руках молоді, на милицях та з палками старі. Усі, хто міг стояти на ногах… А стояти доводилося таки довго, багато годин, бо черги тягнулися на метри вздовж магазинів. Стояли і взимку на морозі, і влітку в жару, і в дощ і в сніг. А що робити – треба ж «доставати» взуття, бо ж босим не будеш ходити, та й не дозволять державні органи, що пильно слідкують за порядком в країні: заарештують – це ж вільна країна робітників і селян! Ото й стояли, терпіли.

Коли черга підходила, то радісні жіночки заходили до приміщення магазину.

«От і перший плацдарм зайняли, перемога вже близько!» – було написано на радісних обличчях.

Але всередині була тиснява, духота, часто й сморід. Особливо Тося не любила стояти взимку, бо тепло одягнені люди, що тільки-но стояли на морозі, заходили всередину і там пріли в тисняві, стоячи впритул одне до одного. Дуже бридко було стояти за кимось з великим хутряним коміром з лисиці, що ліз до обличчя стоячого позаду, лоскотав ніс, обдавав запахом мокрого хутра тварини та потом його власника. Діти плакали, старі жалілися, сварилися, не пускали тих, хто відходив на вулицю. Напруга дедалі зростала, тому що товар міг закінчитися отак прямо перед носом, і все пропало: години стояння, нервування, а ходити нема в чому. Антоніна, що зростала в інтернатах, де дітей, як солдатів чи загратованих, примушували ходити строєм по два, годинами тримали в шеренгах в потилицю, не могла фізично стояти в чергах, бо їй ставало млосно одразу ще на дворі, не кажучи вже про задушливий магазин.