Глава 9. Шоколадка

Сестра Галя померла. Померла давно. Померла, бідолашна, зовсім молодою, та й ще не сама, а із своєю ненародженою дитинкою всередині. Це був хлопчик, справжня людинка, бо вже на сьомому місяці вагітності.

Мама з Галею, як тоді казали, пережили блокаду Ленінграда. Вони вижили, але не пережили оте страхіття, що випало їм на долю. Його відлуння котилося за ними усе їхнє коротке життя. Галя була значно старша Тосі. Вона дуже рано вискочила заміж, мабуть, тому що голодне життя з хворою матір’ю та маленькими сестрами було тяжким, сірим, млявим, а вона так хотіла жити натхненно та радісно. Тож і поїхала за чоловіком офіцером світ за очі. Галя була закохана в свого чоловіка та в навколишній світ, що радував та дивував її. Але для маленької Тосі то була трагедія, бо Галя була єдиною людиною, що хоч якось пестила маленьку дівчинку. Вечорами Тося тихо потайки плакала, лежачи в своєму ліжечку та згадуючи теплі обійми старшої сестрички. Але Галя не забувала маленьку Тосю – привозила їй гарнющі костюмчики, красивезні суконьки з Єревану, бо в Києві не можна було такого купити – тотальний дефіцит СРСР. Усе життя Антоніна пам’ятала ті подарунки. Але з ними був пов’язаний і перший прикрий досвід, перше розуміння, що світ та люди не такі й вже добрі, як їй здавалося.

Коли мати була ще жива, Тосю відправили в дитячий санаторій з загадковою назвою «Лісова школа». Галя, розуміючи, що малій дитині лячно та сумно жити серед ліса з чужими людьми, хотіла якось розрадити крихітку Тосю та й прислала посилку зі свого теплого краю: то був тепленький спортивний костюмчик каштанового коліру, який могли виробити тільки в яскравій Вірменії. Такого тут ніхто ніколи не бачив. Дивувалися усі – і діти, і дорослі, дивлячись на щасливу Тоню. А ще була велика шоколадка, з мальовничою картинкою на обгортці: Котигорошко вбиває змія. Обгортка на шоколадці була такою чудовою, загадковою (звісно, це ж казка!), що дівчинка не наважувалася її зірвати. Потайки вставала з ліжка, що було біля самого вікна і милувалася нею вночі, поки інші діти спали. Будиночок був старенький, холодний, з великими щілинами в маленьких вікнах, крізь які тягнуло холодом так, що постіль з тоненькою старенькою ковдрою завжди була волога. Підлога, як і вся споруда, була дерев’яна, приємна на дотик для босих тоненьких ніг, але стояти в вогкій сорочці на протязі було необачно, та маленька того не розуміла і потайки милувалася чудовим шоколадом біля вхідних дверей, де стояли фанерні шафочки для особистих речей, там зберігався її блискучий скарб. Потім вона геть змерзла та щаслива йшла спати і, засинаючи, думала про малюнок на обгортці, про сміливого хлопчика, такого маленького, а вже героя, про страшну потвору, з якою відчайдушно змагається хлопчик, і звісно, перемагає. Отак жаліючи не себе, напівголодну, холодну, самотню в старому будиночку посеред лісу, а того хлопчика, вона щоночі засинала, втягуючи свої худенькі холодні ніжки під довгу рожеву сорочку, щоб якось зігрітися.

Тося не наважувалася, ну ніяк не могла взяти і якось пошкодити оте чудо – блискучу чарівну обгорточку та просто тупо з’їсти шоколадку. Все відтягувала такий кінець, бо для неї воно було одне ціле. Звісно, вона знала, що колись зробить це, але колись потім.

Але світ жорстокий! Одної страшної ночі, коли всі спали, Тося пішла до шафочки зі своїми речами та не знайшла там свого скарбу, гірше того – обгортку, оту містичну чарівну обгорточку, якою вона марила ночами, було зім’ято та кинуто, як сміття. Зім’ято! О, це був страшенний біль, це було горе. Дитяче, безпідставне, але справжнє та глибоке горе. Тося не заплакала, вмить вона якось вся захолола, задубіла. Повільно рухаючись, дівча, мов уві сні, попленталося в студене ліжко, але сон так і не схопив її в свої солодкі обійми – до ранку дивилася великими сухими очима в стелю, тремтіла, але не відчувала холоду. На ранок лежала в довгій рожевій сорочці, відкинувши ковдру, палала, світилася рожевим личком та червоними запеклими вмить губами. На жваву метушню, сміх та вигуки до неї дівчаток, що милися, чепурилися, збиралися на сніданок, дівчинка не звертала ніякої уваги, лежала заклякла, скам’яніла. Хтось з них зробив з нею оце… а от тепер радіє, сміється. Вихователька була молода і гарненька, але вона вже зазвичаїлася кричати та принижувати дітей. Почала вона і на Тоню кричати, щоб негайно вставала. Повільно повернувши до неї свою кучеряву важку голову, Тося так моторошно спокійно подивилася їй в очі, що та замовкла, не закривши рота, сіла, відчуваючи щось лихе. Тося мовчки відвернула від неї голову, впилася синіми очима в стелю, яка вже повільно оберталася, та вмить провалилася в темряву.

Дівчинка захворіла, її відвезли в лікарню, там вона довго лежала, але лікарі не розуміли, що з нею, що це за хвороба. Тося палала, не їла, мовчала, не плакала, але й посміхатися не могла. Так нікому ніколи і не розповіла про своє горе, розуміла, що скажуть: сама винна, чом не з’їла, чом тягла час…

Вона переживала свою втрату тихо, але глибоко, бо більш не вірила людям, ні великим, ні малим, а тим більш отаким гарненьким солоденьким дівчаткам.

Сама в цілому великому світі, без родини, без друзів, сама в великому лісі, що зветься давньоруським словом Пуща.

Ставши дорослою, Антоніна не втратила зв’язок з цим міфічним місцем Києва, на вихідні їздила в Пущу відпочивати. Її сюди тягло, вона любила цей ліс, ці озера. Це було найкраще місце на Землі. Так, то воно і справді чарівне: дубово-хвойний ліс з п’янкім ароматом повітря, тихі зачаровані озера. Проходячи повз паркан своєї «Лісової школи», доросла вже Тося кожен раз згадувала той маленький будиночок, де вона спала, ту вкрадену шоколадку, свою померлу молодою сестру Галину.

Така дрібничка – шоколадка. Але це для звичайних домашніх дітей – з’їв і забув. Для самотньої дівчинки з дитячого будинку це було неймовірним довгоочікуваним дійством, що принесе гірко-солодкий смак, тихий загадковий шелест, яскраву незбагненну картинку. Тому-то і була така страшна втрата, такий біль. Але згодом, з часом біль минув і несподівано прийшло розуміння, що це не втрата, це надбання, бо знов і знов проходячи повз той паркан, вона вже пам’ятала тільки, що була тут, що було холодно, але весело у тому будиночку і… що була в неї сестра, що її любила, пестила, дарувала гарні дорогі костюмчики, шоколадки. Тож вона щаслива, шанована долею. Цей спогад дивовижним чином став не болем, а символом любові та вдячності. В миті страшного відчаю, коли жорстокий дорослий світ навалювався на неї своєю іржавою правдою життя, вона згадувала отой будиночок посеред лісу, оту шоколадку, оту гарненьку грубіянку-виховательку з роззявленим ротом і посміхалася. Цей спогад, навпаки, давав їй наснагу, радість, втіху, бо було ж і в неї щастя, ну не вберегла… ну то таке, з ким не бува, проґавила, треба бути пильнішою, бо всім хочеться щастя, то треба своє краще пильнувати. Вона знала, що це її змінило, зробило сильнішою.