Глава 7. Любов

Радянські лікарні зазвичай перебували в пристосованих старих приміщеннях. Кошти на ремонт виділялися з бюджету зрідка, але якщо і виділялися, то тут же розкрадалися медичними чиновниками. Стелі в палатах текли і покривалися по кутах грибком, підлоги віддувалися, стіни, покриті олійною фарбою, тріскалися від вогкості. Але, незважаючи на це, лікарні були переповнені. Діти лежали навіть в коридорі. Причому, лежали довго – місяць, а то й два. Батьків можна було побачити тільки у вікно. В палати нікого не пускали. Навіть до тяжкохворих! Дітям було важко і тяжко лежати так місяцями, нічим не займаючись. Тому радянські діти, як всі діти світу, потайки щось підмальовували на стінах або непомітно писали на них свої імена. Таким чином, стіни були покриті тріщинками, підписами, дрібними непомітними малюночками. Кожне ліжко стояло біля стіни. Кімнати були великими, і ліжок було близько десяти, а то й двадцяти. Повернувшись днем за наказом медсестри обличчям до стіни, можна було досить цікаво проводити час, розглядаючи химерні картини і візерунки з тріщин. Особливо цікаво було розглядати домальовані непомітно, але дуже до місця, очі – тоді стіна оживала. Валік годинами лежав, відвернувшись до стінки. Всі думали, що він страждає, а він включав уяву і створював з малюнків і тріщин надзвичайні, видимі тільки йому, картини. І взагалі Валіку дуже подобалося лежати в лікарні. Лежачи обличчям до стіни, він міркував: «І чого це всі розповідають, як погано в лікарні? Тепло, годують смачно і в школу ходити не треба! Батьків бачиш тільки в вікно! Увечері дивишся телевізор і причому фільми, а не татів футбол».

Бідна дитина жила в сім’ї настільки погано, що гидка переварена лікарняна їжа йому здавалася ситною і смачною. Накази медсестер і грубі окрики санітарок не дратували його, адже вдома всі домашні завжди кричали, а особливо на нього, а особливо батько, а особливо, коли був п’яний, а він завжди був п’яний.

Холодна зима і поганий одяг зробили свою справу – він захворів на запалення легенів. Спочатку Валіку було дуже погано: боліла голова, палало все тіло, кашель розривав груди. Дитина лежала, не встаючи. Але потім, коли хвороба відступила і хлопчик став ходити, лікарня йому дуже сподобалася. Брудні стіни – зате можна годинами розглядати фантастичні картини, лінолеум роздутий горбами – можна смішно падати в коридорі, батьків не пускають – так ніхто ж не б’є, а до всього доброго – мачуха передає яблука і бублики (нещодавно навіть два апельсина принесла, сказала, що дві години стояла за ними на морозі). Так добре, як тут в лікарні, Валіку ще не було ніколи в житті. Але, найкраще, що було в лікарні – це ВОНА – Віра Іванівна, його лікуючий лікар і його любов! Спочатку у нього був інший лікар – чоловік. Валік його навіть не запам’ятав, бо тоді у нього була висока температура і озноб. А з нею доля його звела, так-так, просто реально зіштовхнула в коридорі, коли він вже нормально себе почував і, ковзаючи підошвами по покритій жиром підлозі, з розбігу мчав їй назустріч, не звертаючи уваги на лайку і крики санітарок. Це було, як в кіно. Розбігшись, він проїхав пару метрів завдяки слизьким шкіряним підошвам лікарняних тапок і уткнувся носом їй в живіт.

Хлопець почув знайомий і такий рідний запах мами – запах її парфумів. Він підняв голову і побачив ЇЇ. Це була зовсім молода і, як здалося Валіку, надзвичайної краси дівчина. В горлі у хлопчика все пересохло, серце калатало, в скронях стукало, ноги стали ватяними. Він обійняв її і стояв так, втупившись у її живіт, і просто млів, вдихаючи її запах. Отямився Валік лише тоді, коли медсестра силою рознімала його сплетені на її талії руки.

– А дайте йому по попі, Віра Іванівна, щоб знав, як ганяти по коридору! – кричала молода з круглими червоними щоками санітарка дзвінким веселим голосом, видно було, що їй самій дуже подобалося катання на капцях по підлозі.

– А, як вчепився, гад, і не розняти, – запекло і з придихом говорила інша медсестра, рознімаючи руки хлопчика.

Віра Іванівна стояла, опустивши голову, і ласкаво дивилася йому в очі. Вона не злилася, не кричала, вона посміхалася йому своєю світлою відкритою посмішкою. Мало того, прочитавши щось в його очах, вона ласкаво погладила його по голові. Це було вже занадто сильним відчуттям! Валік заплакав. Йому було дуже соромно плакати перед усіма прямо в коридорі, зазвичай порожньому, але тут заповненим людьми – це був кінець обіду, і з їдальні виходили і виходили діти. Але особливо соромно, просто нестерпно соромно було плакати перед НЕЮ. Але він нічого не міг із собою вдіяти. Великі сльози котилися по його пухких дитячих щоках, а він так і стояв, притулившись до її живота, і тихо схлипував. Дівчина мовчки гладила його по голові, і дивилася, не відриваючись, своїми зеленими добрими очима в його мокрі сірі очі. ЇЇ погляд був сповнений ніжності, і Валіку здавалося, що вона дивиться йому прямо в серце. Було щось незвичайне і по-справжньому зворушливе в цій зустрічі. Всі стихли на хвилину, і раптом пролунав металевий голос медсестри, що рознімала і скидала його дитячі тремтячі ручки з пружної фігури лікарки.

– Що стоїш тут? Ти ба, рознюнявся! А ну марш в палату! – кричала вона вже не так сердито, а так, для порядку, як їй здавалося.

Раптом розірвалася павутинка ніжності, що немов огортала всіх учасників цієї сцени. Діти закричали, засміялися, побігли в палати, медсестри пішли до своїх столів. Санітарки діловито замахали швабрами. І тільки Валік не міг відірватися від її живота і все плакав, і плакав. Ніби всі сльози, які не виплакані їм за ці суворі сирітські роки, вирішили вилитися саме зараз. ВОНА обняла його за плечі і повела в палату.

– Все добре, не плач! Лягай у ліжко! Я тебе вкрию! – ласкаво примовляла вона, укладаючи хлопчика в ліжко.